Омар делікатно всміхнувся.
– Ми чули про битву біля міста, яке називається Сет.
Манатассі заревів від лютого болю. Він стрибнув до шейха, витяг із-під плаща свою руку з залізними пазурами й простяг її до обличчя Омара. Омар відсахнувся і притулився до брата.
– Не глузуй із мене, малий коричневий чоловічку, не глузуй із мене, а то я вирву твою печінку.
Омар застогнав від жаху, й піт заструменів йому в бороду.
– Мир, – поквапно втрутився Гасан. – Мій брат хотів лише сказати, що розбити легіони Опета дуже нелегко.
Манатассі схопив ротом повітря, ще тремтячи від гніву. Він відвернувся, підійшов до краю острова й подивився у воду. Його плечі здіймалися, а груди важко всмоктували повітря, але потроху він заспокоївся й повернувся до своїх співрозмовників.
– Ви їх бачите?
Він показав рукою на своє військо, яке досі затуляло чорною хмарою пагорби.
– Хіба одна кількість буде достатньою? – запитав Гасан. – Ти кидаєш виклик могутньому ворогу.
– Я покажу вам, чого моє військо варте, – сказав Манатассі й підняв свою залізну лапу.
Один із його воєначальників прибіг від їхнього човна й упав перед ним навколішки.
Манатассі промовив кілька слів на венді й показав на річку. Воєначальник підхопився на ноги з виразом радості, яка освітила його чорне обличчя. Він віддав честь царю, підстрибуючи, побіг до берега, стрибнув на ніс човна й наказав човнярам негайно пливти до північного берега.
Шейхи дивилися зі спантеличеною цікавістю, як новий рух розпочався в густому скупченні воїнів на далекому березі. Вони рушили вперед двома щільними колонами, бредучи у воді, й Гасан здивовано вигукнув:
– У них немає зброї!
– Вони голі, – докинув Омар, і його жах минув і змінився еротичною цікавістю, коли він дивися, як чорні колони бредуть на мілководді. Наче роги буйвола, вони оточили один із піщаних берегів, і хоч вода доходила їм до грудей і гальмувала їхні рухи, проте маневр був здійснений раніше, аніж старий самець-гіпопотам прокинувся зі свого глибокого у стилі Гаргантюа сну й побачив, що він оточений.
Він підвівся на ноги й люто озирнувся навколо себе свинячими рожевими очима. П’ять тонн тугої плоті, одягнені у грубу сіру шкуру, забризкану на череві рожевими плямами. Ноги в нього короткі, товсті й могутні, й коли він роззявив пащу, щоб заревіти, то виставив назовні великі жовті ікла кольору слонової кістки, які могли перекусити бойовий човен навпіл.
Він побіг незграбним чвалом, залишаючи глибокі сліди від ратиць у річковому білому піску, й налетів на стіну чорних тіл, які відрізали йому шлях від глибокої води. Він опинився на мілині, спінивши воду, тоді як попереду нього стіна з чорних чоловіків стала міцнішою і товщою, бо до неї приєдналися нові воїни, що приймали на себе й поглинали його натиск.
Гіпопотам помчав на них повним чвалом, і людські тіла розліталися від нього, як полова, підхоплена вітром. Він накинувся на них, клацаючи щелепами, і здавалося, ніщо не зможе встояти проти могутньої сили цього навального натиску. Він прорветься крізь них і знайде собі безпеку в глибинах річки. Проте вони кишіли навколо нього з боків і ззаду, і його натиск помітно ослаб, хоч його рик здавався гучнішим, і клацання жовтих ікл, що перекушували живу плоть, долинало до глядачів, які стояли на острові.
Манатассі стояв спокійно, злегка нахилившись уперед, із легкою усмішкою на покраяному шрамами обличчі, і його жовті очі дивилися уважно й пильно.
Вода в річці пінилася, блищала й іскрилася. Ревіння бегемота набуло нової ноти, в ньому звучав натяк на паніку, і його більше не було видно під кишінням голих чорних тіл. Він здавався скорпіоном, на якого напала армія мурашок, створінь, зовсім крихітних супроти нього, але вони розчавлювали його своєю величезною кількістю. Сонячне світло блищало на мокрих чорних тілах, і рух бегемота вперед був зупинений. Він перетворився на ворухливу кулю людських тіл, тоді як навколо нього вода стала коричневою від крові, й покалічені тіла відпадали від нього, як отруєні чорні кліщі від тіла бика. Вони пливли вниз за млявою течією, тоді як інші роїлися навколо бегемота, готові замінити їх.
Тепер у якийсь чудесний спосіб сплетіння людей і звіра стало рухатися до острова. Залишивши хащі смерті позаду, вони повільно наближалися по мілкій воді.
Вони добулися до острова й вийшли з води – тисяча, а може, й дві тисячі чоловіків, що винесли виснаженого, хоч він і досі пручався, бегемота з річки й стали підійматися вгору берегом. Бегемот розлючено крутив головою з боку в бік, і всі, до кого дотягувалися його ікла, помирали, заповнюючи його пащу своїми тілами та гарячою кров’ю.