Проте Мармон знову заговорив, і Гай зупинив свій розум від блукання невідь-де, повернув його назад до нагальних проблем.
– Я нарешті створив систему шпигунів, на яких можу покластися, – сказав Мармон. – Я маю людей у кожному племені, тож вони регулярно доповідають мені про те, що там діється.
– Я хотів би зустрітися з деякими, – перебив його Гай.
– Я не радив би тобі зустрічатися з ними, святосте, – почав Мармон, потім помітив, який у Гая вираз обличчя, і спробував оминути дражливу тему. – Я чекаю, що один із них прийде до мене з доповіддю протягом кількох наступних днів. Він мій найнадійніший інформатор. Чоловік на ім’я Сторч, венді, колишній раб. Завдяки його допомозі я набрав цілий гурт шпигунів там, за річкою.
– Я поговорю з ним, – сказав Гай, і розмова змінилася, Мармон запитав у Гая поради щодо своєї письмової творчості.
Вони розмовляли як старі друзі, аж поки геть споночіло й слуги запалили для них смолоскипи. Нарешті Мармон шанобливо запитав:
– Мій володарю, до мене звернулися з проханням мої офіцери. Деякі з них ніколи не чули твого співу, а ті, хто чув, хочуть знову його почути. Вони настирливі, святосте, але, може, ти їм поступишся?
– Пошліть когось до мого помешкання, нехай принесе лютню, – сказав Гай, слухняно стенувши плечима, й один із молодих офіцерів виступив наперед із лютнею.
– Ми вже її принесли, святий отче.
Гай заспівав пісні легіонів, пісні бенкетні й маршові, пісні непристойні й пісні слави. Вони сподобалися їм. Офіцери мовчки з’юрмилися навколо Гая на мурах, а нижче на подвір’ї зібралися прості солдати, обернувши обличчя вгору, готові підхопити приспів.
Було вже пізно, коли ад’ютант протиснувся крізь натовп і щось спокійно повідомив Мармону. Той кивнув головою й відпустив ад’ютанта, а тоді прошепотів Гаю:
– Ваша святосте, прийшов чоловік, про якого я вам розповідав.
Гай відклав лютню вбік.
– Де він?
– У моєму штабі.
– Ходімо до нього, – запропонував Гай.
Сторч був високим чоловіком, наділений особливою гнучкою грацією, притаманною багатьом венді, але чорна оксамитова шкіра на його плечах була посмугована грубими шрамами від рабського канчука.
Він помітив погляд Гая і смикнув свій плащ так, щоб прикрити жахливий рубець, і Гаєві здалося, що в його очах зблиснув виклик, хоч його обличчя залишилося вродливим і незворушним.
– Він не розмовляє пунічною мовою, – повідомив Мармон. – Але я знаю, що ви розумієте їхній діалект.
Гай кивнув головою, і шпигун дивився на нього на мить довше, перш ніж звернувся до Мармона. Його голос звучав спокійно, без гніву й без звинувачення.
– Ми домовилися, що ніхто не бачитиме мого обличчя, – сказав він.
– Тут інший випадок, – швидко пояснив Мармон. – Це не звичайний собі чоловік, це верховний жрець Опета й командувач усіх армій царя. – Мармон зробив паузу. – Це Гай Бен-Амон.
Шпигун кивнув головою, його обличчя не виявило жодного виразу навіть тоді, коли Гай заговорив мовою венді.
Вони розмовляли протягом години, й наприкінці розмови Гай обернувся до Мармона й сказав пунічною мовою:
– Його повідомлення суперечить більшості того, що ти розповів мені. – Гай спохмурнів і роздратовано постукав по столу суглобами пальців. – Цей чоловік нічого не чув ані про чоловіка-бога з пазурами лева, ані про полки тренованих воїнів, озброєних зброєю дравів.
– Ні, – погодився з ним Мармон. – Ця ділянка річки спокійна. Тривожні повідомлення надходять зі сходу.
– Ти маєш там шпигунів? – запитав Гай.
– Кількох, – кивнув головою Мармон, і Гай замислився на мить.
– У такому разі я піду на схід, – вирішив Гай. – Я піду вдосвіта.
– Патрульна галера прибуде через п’ять днів.
– Я нічого не побачу з палуби галери. Я піду пішки.
– Я підготую для тебе ескорт ще до схід сонця, – запропонував Мармон.
– Ні, – відхилив його пропозицію Гай. – Я подорожуватиму швидше й приваблюватиму до себе менше уваги, якщо піду сам-один. – Він знову подивився на Сторча. – Цей чоловік буде мені провідником, якщо він такий надійний, як ти вважаєш.
Мармон передав наказ Гая своєму шпигунові й закінчив:
– Ти можеш тепер іти. Поїж, відпочинь і будь готовий до сходу сонця.
Коли він пішов, Гай довго дивився йому навздогін, а тоді запитав:
– Скільки ти платиш такому чоловікові?
– Дуже мало, – визнав Мармон. – Сіль, намистинки, кілька прикрас із бронзи.
– Мене дивує, чому він погодився на цю роботу? – м’яко запитав Гай. – Чому він на нас працює, адже сліди від канчуків досі не загоїлися на його тілі?
– Мене більше не дивують вчинки людей, – сказав Мармон. – Я бачив надто багато дивного, щоб запитувати про мотиви людської поведінки.