Манатассі підняв руку, залізні кігті блиснули в сонячному світлі, і Гай знав, що, коли рука впаде вниз, він помре. Він налаштувався зустріти свою смерть так само спокійно, як її роздавав.
Манатассі відвернувся. Потім через мить зітхнув, і його плечі, посмуговані грубими шрамами, піднялися.
– Ти пощадив мене, – сказав він. – Я пощаджу тебе.
Гай відчув велику слабкість від полегкості. Він не хотів помирати й нарешті дозволив собі подумати про Таніт і дитину. Отже, він зможе побачити свого сина, і його серце злетіло у височінь.
– Повертайся назад до Опета. Повертайся до свого царя. Скажи йому, що Манатассі, Великий Чорний Звір, наступає з півночі, щоб знищити його.
– Ти хочеш остерегти ворога? – запитав Гай. – Хіба я тебе цього навчав?
Манатассі усміхнувся.
– Застереження йому не допоможе, – сказав він. – Розкажи, що ти тут бачив. Розкажи про мою армію, і нехай у нього похолоне всередині. Скажи йому, я йду по нього і я не стану щадити нікого, я знищу навіть пам’ять про нього, щоб вона не бруднила землю. Скажи йому, що я йду, і я прийду швидко.
Манатассі підняв сокиру з грифами й подав її Гаю.
– Іди! – сказав він. – Усі борги між нами виплачені. Ти не маєш претензій до мене, і я не маю претензій до тебе. Коли я знову тебе зустріну, я тебе вб’ю.
Вони втупилися один в одного, стоячи так близько, що могли б доторкнутися один до одного, а проте розділені не меншою відстанню, аніж неозорість океанів або широчінь землі.
Гай обернувся й пошкутильгав геть у коридорі воїнів, що відкрився для нього, й жоден із них не перепинив йому шлях.
– Стара матусю, ти не повинна так переживати, – прошепотіла Таніт. – Це не твоя провина.
– Я сказала б їм, – промурмотіла Айна. – Я знаю, я їм сказала б. Ця сестра Гака, вона жахає мене.
– Ти ж не сказала, – втішила її Таніт. – Ти добре зберегла нашу таємницю – навіть ми не знали, що ти про все здогадалася.
Айна поставила миску з їжею біля ліжка Таніт і замислено всміхнулася.
– Ви були такі щасливі, обоє. Мене опановувала глибока радість, коли я дивилася на вас. Він дуже добрий чоловік, попри його нещасну спину з горбом, він такий лагідний і такий ніжний.
Таніт посунулася на кушетці, щоб надати Айні місце, де вона змогла б сісти.
– Посидь трохи зі мною, стара матусю. Я така тут самотня, через те мені ще тяжче терпіти чекання.
Айна зі страхом подивилася через вузьку кімнату на двері, забрані ґратами.
– Вони не люблять, щоб я залишалася тут надовго.
– Будь ласка, – попросила її Таніт. – У мене залишилося так мало часу.
Айна кивнула головою й підняла спідницю, щоб сісти на кушетку, затріщавши своїми суглобами. Таніт нахилилася близько до неї й прошепотіла:
– Ти послала гінця, ти знайшла когось, хто захотів би піти?
– Я послала двох молодих прапорщиків із легіону Бен-Амона. Вони поклоняються святому отцю, так наче він бог. Я сказала їм, що ти перебуваєш у смертельній небезпеці і що святий отець повинен повернутися якнайшвидше.
– Ти думаєш, вони його знайдуть?
– Існують сто доріг, які він міг обрати, а країна велика. Я не стану обманювати тебе, дитино. Наші шанси дуже малі.
– Я знаю, – сказала Таніт. – І навіть якщо вони його знайдуть, то чи зможе він повернутися вчасно, а навіть якщо зможе, то чи знайде він спосіб переконати Великого Лева?
– Якщо він повернеться вчасно, то ти в безпеці. Я знаю цього чоловіка.
– Чекай на нього, Айно. Якщо він повернеться, то зустрінься з ним таємно й попередь його, що цар знає про наші стосунки. Ти повинна попередити його про це, бо він теж перебуває в небезпеці.
– Я його попереджу, – пообіцяла Айна.
– О, я молитимуся всім богам, щоб він швидше повернувся до Опета. Я не хочу помирати, стара матусю. Я хочу дістати від життя ще так багато, але мої дні скоро закінчаться. Сьогодні вже шостий день свята. Якщо Гай не повернеться вчасно, то мені залишилося жити тільки чотири дні.
– Тримайся, дитино, – прошепотіла Айна й обняла Таніт, щоб погладити її й приголубити. – Будь мужньою, дитино, будь мужньою.
– Це не так легко, – сказала їй Таніт, – але я спробую. – І вона вивільнилася з обіймів Айни й сіла прямо. – А тепер тобі треба йти, стара матусю, а то Гака знову тебе поб’є.
На мурах фортеці в Занаті, на південь від великої річки, вартовий недбало тримав списа у правій руці, опустивши його нижче парапету, й дивився вниз на дивну, схожу на дикуна постать, яка стояла під ним. Волосся в того чоловіка було сплутане й брудне, бойового обладунку він на собі не мав, його туніка перетворилися на лахміття, а обличчя було хворобливо опухле й усе в синцях. Він здавався пораненим, бо стояв, зігнувшись у три погибелі, ніби придавлений вагою величезної сокири, яку тримав.