– Вставайте! Ми йдемо в Опет!
Один із них не міг прокинутися, хоч Гай копав його під ребра й ляскав по щоках розкритою долонею. Вони залишили його, він так і лежав, жалібно скиглячи уві сні.
Інші двоє зіп’ялися на ноги, стогнучи, важко переставляючи зранені ноги, із застиглим на обличчях виразом смертельної втоми.
Першу половину милі Гай намагався розслабити зболені м’язи, двоє його супутників шкандибали за ним.
Потім він став навшпиньки, переклав сокиру з грифами на інше плече й кинувся бігти, розігнавши свої довгі ноги й долаючи відстань широкими стрибками, схожими на стрибки антилопи-канна.
Один із легіонерів скрикнув, коли нога підігнулася під ним, і впав, розтягнувшись у пилюці. Йому настав кінець, і він лежав, стогнучи в агонії від лютого болю у зведених судомою й порваних м’язах.
Другий побіг за Гаєм, і його кроки стали твердішими, коли ноги йому розслабилися й наповнилися новою кров’ю.
Вони бігли, доки сонце дійшло до зеніту, незважаючи на безжальну спеку полудня, й бігли доти, доки воно стало хилитися надвечір.
Попереду них, низько над обрієм, уже виднілася хмара, яка вічно висіла над озером Опет і тепер була для них бакеном надії, і Гай біг, піднявши обличчя до неї, інстинкт підштовхував його ноги і його волю, підштовхував його виснажене тіло, дозволяючи йому бігти, коли вся його фізична сила згоріла.
В останніх променях призахідного сонця мури й башти Опета світилися теплим рожевим кольором, а поверхня озера палахкотіла золотом, яке засліплювало очі.
Гай вибіг на караванну дорогу, випереджаючи інших мандрівників, які відступали на край дороги й гукали йому, коли впізнавали його.
– Молися за нас, святий отче!
– Нехай Ваал благословить тебе, святосте!
На півдорозі від скель, які оточували озеро й місто, легіонер, що супроводжував Гая, скрикнув дзвінким і сильним голосом:
– Прости мені, святий отче, я не можу бігти далі.
Його коліна підломилися під ним, він утратив напрямок руху й відбіг до краю дороги; обличчя йому спотворилося в агонії серця, яке не витримало й розірвалося, він упав обличчям униз і лежав без руху, померши ще до того, як доторкнувся тілом до землі.
Гай Бен-Амон побіг далі сам-один. Вартовий на брамі царського палацу Опета побачив його здалеку, й ворота розчинилися, готові його прийняти.
Таніт прокинулася від того, що її розбудили чиїсь лагідні руки. Біля її кушетки горіла лампа, й вона побачила, як Айна нахилилася над нею. Старе обличчя розтяглося в беззубій усмішці, мавпячі очі блищали в павутині старечих зморшок.
– Дитино, ти прокинулася?
– У чому річ, Айно?
Таніт швидко сіла, її настрій підстрибнув угору, як іскри над вогнищем надії, коли вона побачила усмішку Айни.
– Він прийшов! – сказала їй Айна з тріумфальною радістю в голосі.
– Гай?
– Так, святий отець прийшов.
– Ти певна? – запитала Таніт.
– Я чула, як про це кричать на вулицях. Усе місто збуджене. Вони кажуть, він пробіг від Заната до Опета за три дні, кажуть, він убив п’ятнадцятьох людей, які намагалися не відстати від нього. Їхні серця порозривалися, й вони залишилися лежати на дорозі.
– О, Айно! – Таніт обняла стару жрицю, пригорнувши її до своїх грудей. – Якщо він прибіг так швидко, то він, певно, знає.
– Так, дитино. Звичайно, він знає. Інакше чому він біг би з такою швидкістю? Один із прапорщиків, певно, знайшов його й передав моє послання. Він усе знає. – Айна кивком голови підтвердила свою впевненість. – Він знає!
– А де він тепер? – Таніт засміялася від збудження. – Ти знаєш, де він є?
– Він у царя. Він пішов прямо до палацу.
– О, хвала богині й усім богам, – видихнула Таніт. – Він пішов, щоб скористатися своїм впливом на Великого Лева. Ти думаєш, він матиме успіх, Айно? Чи цар змінить свою думку?
– Звичайно, змінить, дитино. Невже ти в цьому сумніваєшся? Якщо Гай Бен-Амон налаштувався на це, то він примусить самого Ваала змінити думку царя.
– О, я така щаслива, стара матусю!
Таніт припала до Айни, й вони втішалися присутністю одна одної посеред ночі. Аж поки нарешті Таніт відхилилася.
– Іди до нього, Айно. Почекай, коли він вийде з палацу. Розкажи йому все й повернися до мене з його посланням.
Коли Айна вже виходила з кімнати, Таніт крикнула їй навздогін:
– Скажи йому, я кохаю його. Скажи йому, я люблю його більше, аніж життя, більше, аніж усіх богів.
– Тихше, дитино, – сказала Айна. – Хтось може тебе почути.