Одного разу він підвів голову від сувою і своїми короткозорими очима побачив, що день минає й довгі тіні від пальм лягли тигровими смугами на жовтий пісок пляжу. Він знову нахилився до сувою й працював далі.
Почувся хрускіт кроків на піску зовні хатини, й чорна постать заступила світло.
Гай знову підвів голову й побачив у дверях Ланнона Гікануса.
– Ти мені потрібен, – сказав він.
Гай нічого не відповів. Він сидів, нахилившись над сувоєм, кліпаючи очима на Ланнона.
– Саме на цьому острові ти пообіцяв мені, що ніколи мене не покинеш, – лагідно провадив Ланнон. – Ти пам’ятаєш?
Гай подивився на нього пильним поглядом. Він побачив лінії турбот і страждань, що глибоко проникли в тіло Ланнона, чорні затінені очниці на худому обличчі. Побачив сіруватий тон шкіри і сріблястий блиск волосся старого чоловіка в бороді та на скронях.
Він побачив напівзагоєні рани, які досі кровоточили крізь бинти. Побачив чоловіка, доведеного до межі своїх сил і своєї рішучості, чоловіка, який відчував у горлі гіркий смак поразки.
– Так, – сказав Гай. – Я пам’ятаю.
Вони повернулися до Опета рано-вранці. Усю ніч вони сиділи разом біля вогню в хатині Гая і розмовляли.
Ланнон розповів йому про хід кампанії і про те, в якому становищі опинилася нація. Розповів йому про кожну битву, кожну стратегію, яку застосовував ворог.
– Я покладав великі надії на бойових слонів. Ці надії виявилися марними. Ми втратили більшість їх у першій же битві. Вони використали списи, змочені в отруті, яку взяли в незліченних бджіл. Я довідався від полоненого, що вони обкурили димом сотні вуликів і ретельно вичавлювали отруту з кожної бджоли. Нестерпний біль у кожній рані привів моїх слонів у стан божевілля. Вони металися в наших рядах, і нам доводилося вбивати їх.
Вони також підготували атлетів, які стрибали на спини слонів. Вони стрибали, підкинуті своїми товаришами, і, пролетівши в повітрі, як професійні акробати, приземлялися на спинах слонів, убивали погоничів, а потім заколювали тварину в задню частину шиї.
– Це моя провина, – сказав Гай. – Я розповів йому про цю тактику, її римляни застосовували проти слонів Ганнібала. Він не забув жодного слова з моєї науки.
Далі Ланнон розповів Гаю про кожну битву, й хоч усі вони були переможними, але кожна ослаблювала Опет, примушувала його військо повільно відступати перед чорними ордами, підсилювала розпач у легіонах, спричинялася до дезертирства й заколотів, розповів також про загибель більшої частини флоту на берегах озера і про заблокування каналу.
– Скільки кораблів залишилося?
– Дев’ять галер, – відповів Ланнон, – і досить багато риболовних човнів.
– Досить для того, щоб переправити всіх нас через озеро, на південний берег?
– Ні, – похитав головою Ланнон. – Не досить.
Вони проговорили всю ніч, і в темряві перед тим, як почало розвиднятися, Ланнон поставив запитання, яке тремтіло на його губах протягом усього вечора. Він знав, що Гай чекає його.
– Чому ти покинув мене, Гаю? – лагідно запитав Ланнон.
Якщо Гай вірив, ніби Ланнон нічого не знав про його взаємини з відьмою, якщо вірив, що вибір Ланнона для жертви був випадковим, тоді Ланнон має вдавати, ніби він нічого не знає.
Гай підвів голову, коли почув запитання, й вогнище освітило його обличчя знизу, залишивши його очі як дві чорні провалини.
– А ти не знаєш? – запитав він, подивившись на Ланнона пильним поглядом.
– Я знаю тільки, що ти викрикнув ім’я відьми й вибіг геть.
Гай роздивлявся обличчя Ланнона у світлі вогнища, шукаючи на ньому виразу провини або обману, проте нічого такого не помітив. Обличчя Ланнона було стомлене й напружене, але світло-голубі очі дивилися прямо й відверто.
– Що з тобою сталося, Гаю? – наполягав він. – Я так багато міркував про це. Що погнало тебе з храму?
– Таніт. Я її кохав, – сказав Гай, і вираз обличчя в Ланнона змінився.
Він дивився на Гая протягом тривалих секунд, нажаханий і приголомшений.
– О, друже, що я тобі зробив? Я не знав, Гаю, я не знав.
Гай опустив погляд до вогню й зітхнув.
– Я тобі вірю, – сказав він.
– Попроси у Ваала прощення для мене, Гаю, – прошепотів Ланнон і нахилився вперед, щоб ухопити Гая за плече, – якщо я будь-коли завдавав тобі горя.
– Ні, Ланноне, – відповів Гай. – Я більше ніколи не стану молитися. Я втратив кохану й відмовився від своїх богів. Тепер у мене немає нічого.
– Ти ще маєш мене, мій старий друже, – сказав Ланнон, і Гай сором’язливо всміхнувся до нього.
– Так, – погодився він. – Я ще маю тебе.
Вони віднесли золоті сувої і сокиру з грифами на пляж, де терпляче чекали їх Бекмор та команда рибальського човна, й повернулися до Опета рано-вранці.