У їхньому тилу були будівлі та вулиці нижнього міста, лабіринт із низеньких глиняних стін та пласких дахів, тоді як далі назад здіймалися масивні кам’яні мури храму, а вгорі над ними височіли вершини сонячних башт.
Отже, це було добре місце для останньої битви, воно дозволяло організувати гнучкий фронт із твердими флангами й мало відкриту лінію для відступу.
Ланнон пройшов перед рядами. У його пружній ході видно було мету, яка прикрашала його стомлені очі й спотворене від горя обличчя; обличчя чоловіка, що бачив, як його родина згоріла живцем, тоді як він стояв поруч. Гай ішов за ним, переставляючи довгі ноги крабовидною ходою, так добре знайомою всім. Сокира з грифами лежала в нього на плечі, а обладунок, пристосований до його горбатої спини, був яскраво начищений і сяяв у сонячному світлі. Бекмор і гурт офіцерів ішли за ним.
Легіони були вишикувані бойовим строєм, і Гай не побачив жодної вади в їхньому розташуванні. Легка піхота стоїть попереду, кожен чоловік має на озброєнні пучок метальних списів, а також особисту зброю на поясі. За ними – важка піхота, великі й дужі чоловіки, озброєні сокирами й бойовими списами, закуті у важкі обладунки, ці воїни становлять хребет легіонів. Коли легка піхота відчуває на собі великий тиск, вона може відступити назад крізь їхні ряди й дати ворогові наштовхнутися на твердий бар’єр залізної зброї та залізних обладунків.
У тилу стоять лучники. Розташувавшись на прямокутних підвищеннях, вони мають змогу обсипати ворога стрілами понад головами піхоти.
Далі позаду – ті, хто підносить усяку всячину, нові пучки метальних списів і стріл, торбини з холодним м’ясом і млинцями, амфори з водою і вином, запасні шоломи, мечі, сокири та інші речі, які світ битви витрачає або руйнує.
Спочатку Ланнон ішов понад рядами в цілковитій тиші. Чоловіки стояли вільно, спираючись на свою зброю, багато познімали шоломи, деякі дожовували останню порцію їжі, усі позначені тим поверховим спокоєм ветерана, який уже не раз зустрічався з Пані Смертю, який добре знає її обличчя хвойди й смердючий запах її дихання. Дехто досі мав на тілі сліди від її пазурів, але не було жодного сліду від страху на їхніх обличчях, жодної тіні в їхніх очах.
Гай відчував смирення, зустрічаючи їхні тверді погляди, відчув гордість, коли один із них усміхнувся й гукнув:
– Нам бракувало тебе, святосте.
– Приємно повернутися, – сказав йому Гай, і пролунав схвальний гомін від тих, хто його почув.
Гай пішов далі, хвиля збудження тепер котилася за ним.
Почулися жарти, до яких приєдналися Ланнон та офіцери.
– Залиш кількох для нас, – вигукнув старий сивий центуріон.
– Я думаю, що їх на всіх вистачить, – усміхнувся йому Гай.
– То їх так багато? – запитав ще один голос.
– Їх не досить, – відповів Ланнон. – Бо жодного з тих, хто воює проти нас, не звуть Бен-Амоном.
Вони з радісним гомоном привітали його слова й передали їх по всій лінії від скель до озера. Нові хвилі звуків і криків погналися за ними, коли вони прийшли, щоб зайняти своє місце в центрі лінії, на підвищенні, звідки вони могли бачити все поле битви.
Над їхніми головами майоріли штандарти, яскраві й квітчасті, оздоблені блискучим золотом і шовковими різнобарвними китицями, а за їхніми спинами стояли сто людей охорони храму. Гай оглянув досконало вишикувані когорти – сонце виблискувало на їхніх шоломах і зброї – й подумав, що це добрі чоловіки, з якими не соромно битися в останній битві, в чиїй компанії не соромно помирати.
Він ослабив ремінці свого шолома і зняв його з голови, тримаючи на згині руки.
– Принесіть вино! – гукнув він, і рознощики прибігли до них із чашами й амфорами.
Вино було з особистих запасів Гая, смачне й червоне, як кров, що нею незабаром просякне це поле.
Гай привітав своїх офіцерів піднятою чашею, потім обернувся до Ланнона. Вони дивилися один на одного протягом тривалої миті.
– Лети для мене, Сонячний Пташе, – неголосно промовив Ланнон.
– Ричи для мене, Великий Леве Опета, – відповів йому Гай, потім вони випили вино, розбили чаші й востаннє засміялися разом.
Люди навколо них почули їхній сміх і, підбадьорені ним, подивилися на північ.
Манатассі прийшов у середині ясного гарячого ранку. Він прийшов на чолі війська, яке заповнило всю рівнину від берега озера до підніжжя скель. Він прийшов, співаючи п’ятистами тисячами горлянок і ритмічним ляпотінням босих ніг та брязкотом війни, які перекочувалися в небі, як грім небесний. Він прийшов організованими рядами, де між людьми було досить місця, щоб надати кожному воїну простір для битви, але задній ряд важко тиснув на передній, готовий заповнити кожну прогалину в лінії, щоб створити міцний і незламний фронт.