– Мені кінець, Гаю, – промурмотів він, похлинаючись кров’ю, але Гай підняв його й заніс до входу.
Він притулив його тіло до стіни печери.
– Бекморе, – важко дихаючи, промовив він і відкинув голову назад, щоб подивитися йому в обличчя.
Очі Бекмора подивились на нього, не бачачи його, мертві й скляні. Гай дозволив вродливій голові воєначальника похилитися вниз і випростався.
– Вони вже тут! – крикнув Ланнон, і Гай підняв сокиру й стрибнув, щоб стати поруч Ланнона й зустріти перший потік чорних тіл, які ринули в прохід. Четверо з них – Ланнон, Гай і двоє легіонерів – утримували вхід достатньо довго, щоб заповнити його купою мертвих чорних воїнів.
Потім підійшли лучники, й перша хмара стріл полетіла в прохід. Одна з них влучила легіонерові в горло, й він упав, потік чорної крові полився йому з рота.
– Тут немає, де заховатися! – крикнув Гай. – Біжімо до храму.
Вони вибігли в прохід, і їх наздогнала нова хмара стріл. Одна з них ударила в шолом Гая і ковзнула по ньому, бризнувши іскрами на стіну поруч із ним, інша знайшла отвір у нагруднику останнього легіонера й ударила в кістку його хребта. Ноги підігнулися під ним. У розпачі він поповз слідом за Гаєм, тягнучи скалічене тіло лише зусиллями рук.
– Зроби мені ласку, володарю, – простогнав він, із жахом уявивши собі, як його каструють і розпорють йому живіт, коли він буде ще живий. – Не залишайте мене для них, святосте.
Гай перестав бігти й гукнув:
– Не зупиняйся, Ланноне. Я тебе дожену.
Він повернувся назад, і легіонер побачив, що він підійшов до нього.
– Нехай Ваал благословить вас, святосте, – крикнув він і зірвав із голови шолом, нахиливши голову й підставивши шию.
– Знайди спокій! – сказав йому Гай і відтяв йому голову одним ударом сокири, а тоді кинувся бігти далі.
Стріла влучила Гаю в обличчя, нижче від ока, ковзнувши понад кісткою, роздерши шкіру аж до вуха й повиснувши на вістрі, яке вгородилося в плоть.
Гай висмикнув її з тіла й побіг за Ланноном.
Удвох вони перетнули печеру Астарти, їхні кроки відлунювали від накритих склепінням стін. Обминувши тихий басейн із зеленою водою, вони добігли до дверей храму саме в ту мить, коли нова хмара стріл засвистіла, наздоганяючи їх. Ланнон злегка спіткнувся, й вони увійшли до храму.
– Чи зможемо ми втримати їх тут? – важко видихнув повітря Ланнон.
– Ні. – Гай зупинився, щоб передихнути. – Архіви!
Потім подивився на Ланнона.
– Що з тобою, величносте?
– Я теж поранений, Гаю.
Стріла стриміла з місця з’єднання пластин його обладунку біля лівої пахви. Кут проникнення був такий, що Гай відчув напад холодного розпачу. Голівка стріли мала вгородитися десь біля самого серця. Поранення було смертельним, жоден чоловік не міг одужати, діставши таку рану.
– Що там? – запитав Ланнон. – Я не відчуваю болю. Поранення не може бути надто тяжким.
– Тобі пощастило, – сказав Гай і відламав древко стріли, залишивши короткий уламок стриміти з рани.
– Ходімо, – сказав він й, обережно взявши Ланнона за руку вище ліктя, повів його через храм до архівів.
– Сонячні двері? – запитав Ланнон.
– Лише в самому кінці, – сказав Гай. – Коли іншого виходу ми не знайдемо.
І він повів Ланнона до однієї з кам’яних заглибин у стіні печери.
– Твоє обличчя.
Ланнон подивився на Гая в непевному світлі смолоскипів, так ніби вперше побачив глибокий поріз через його щоку.
– Непогана прикраса, – пробурчав Гай, відірвавши клапоть від своєї туніки і зробивши з неї грубу перев’язь для лівої руки Ланнона.
– Ти можеш користуватися нею? – запитав він, і Ланнон заворушив пальцями, стискаючи і розтискаючи їх.
– Добре, – кивнув головою Гай і вклав щит в його ліву руку. – Перев’язь допоможе витримати вагу щита.
Гай підвів голову, дослухаючись до обережних кроків, пошепту й дзенькоту зброї у храмі Астарти.
– Вони йдуть, – сказав він. – Їм не знадобиться багато часу, щоб знайти прохід.
Поки він говорив, перший із них вийшов із кімнати охоронців і став вдивлятися в коридор архівів. Хистке світло від димучих смолоскипів, що стриміли у своїх кронштейнах, побільшувало розмір того чоловіка. Він був величезний і чорний, блискучий від жиру й фарби, і Гай вдихав його теплий мускусний запах, схожий на запах хижого кота.
Гай вийшов із заглибини у стіні на світло й мовою венді крикнув йому виклик. Воїн кинувся проходом назустріч Гаю, і їхні щити зіткнулися, задзвенівши на весь простір храму.
Гай відчув, як наконечник списа встромився йому в бік, але лезо сокири з грифами вгородилося в тіло суперника значно глибше, діставши до кістки, й той упав на підлогу.