– Моя рука трохи болить, докторе. – Він відгорнув полу куртки. Рука була на перев’язі, наново перебинтована. – Але з нею все буде окей. Я подбав.
– Ти витримаєш політ?
– Витримаю, докторе.
– Ти певен?
– Так, я певен.
– Тоді, думаю, все обійдеться.
Я сів за стіл і набрав телефонний номер. Мені відповіли після першого ж гудка.
– Поліція аеропорту!
– Це доктор Кейзин від Стервесанта, Африка.
– Доброго ранку, докторе. Як ви себе почуваєте сьогодні?
– Добре, дякую. Мені потрібен дозвіл на політ до Ботсвани рейсом ZA-CEE.
– Зачекайте, докторе. Дайте мені подивитись на матеріали. Хто перебуває на борту літака?
– Один пасажир, я і пілот Роджер ван Девентер – усе як звичайно.
Я диктував, тоді як констебль на протилежному кінці дроту записував мої слова старанним стенографічним почерком. Нарешті він сказав:
– Усе гаразд, докторе. Бажаю вам успішного польоту. Я передам ваш дозвіл на політ до пропускного пункту.
Я поклав слухавку й усміхнувся до Тимоті.
– Усе залагоджено. – Я підвівся на ноги. – Ходімо.
І я рушив до виходу з офісу. Двигуни «дакоти» працювали на холостому ходу. Троє чорношкірих членів наземної команди непоясненно покинули свої місця біля злітної смуги й швидко рушили до мене.
– Докторе! – пролунав за моєю спиною голос Тимоті, і я обернувся до нього.
Мені знадобилося чотири чи п’ять секунд, аби зрозуміти, що він тримає у неушкодженій руці короткоствольний пістолет-автомат китайської моделі, наставивши його дуло мені в живіт. Я витріщився на нього.
– Пробачте, докторе, – лагідно промовив він, – але так треба.
Люди з наземної команди були вже обабіч мене й схопили мене за руки.
– Будь ласка, вірте мені, докторе, що я не завагаюся вбити вас, якщо ви не станете співпрацювати з нами. – Він підсилив свій голос, не відриваючи від мене погляду. – Ходіть, – сказав він на венда.
Ще п’ятеро чоловік вийшли крізь зовнішні двері ангара. Я відразу впізнав двох молодих банту, які працювали асистентами в інституті, й одну з дівчат. Усі вони мали в руках оті схожі на обрубки пістолети-автомати й вели, підтримуючи його на ногах, тяжко пораненого незнайомця. Ноги в нього підгиналися, а груди та шия були обмотані просяклими кров’ю бинтами.
– Відведіть його в літак, – рішучим голосом наказав Тимоті.
А я тупо стояв, паралізований шоком, а тим часом група, що супроводила пораненого, протиснулася між тими, що тримали мене, й бічною стіною. Вони тепер перекривали одні одних на лінії вогню, група втратила рівновагу, й у цю хвилину я прийшов до тями. Я вперся ногами в підлогу, нахилився вперед і смикнув руками. Люди, які їх тримали, полетіли вперед, наче викинуті з катапульти, і, влучивши в Тимоті, збили його з ніг й утворили на підлозі ворухливу купу.
– Роджере! – закричав я. – Радіо! Поклич допомогу!
Я сподівався, що мій голос перекриє гуркіт увімкнених двигунів. Третій чоловік із наземної команди стрибнув мені на спину, схопивши рукою за горло. Я відхилився назад, схопив його за зап’ясток і лікоть і крутнув його руку в протилежні боки навколо суглоба. Його рука тріснула й зламалася, обвиснувши в моєму захваті, й він зойкнув, як дівчина, тонким жіночим голосом.
– Не стріляйте! – крикнув Тимоті. – Зберігайте тишу!
– Допоможіть! – заволав я, але двигуни заглушили мій голос.
Вони облишили пораненого й кинулися до мене. Я пригнувся, ударив головного з них у пах і відчув, як мій черевик загруз у його тілі, м’ясистому і м’якому. Він зігнувся навпіл, і я вдарив його коліном в обличчя. Воно затріщало, коли хрящ його перенісся зламався.
Тимоті та наземна команда зіп’ялися на ноги.
– Не стріляти! – У голосі Тимоті лунали нотки розпачу. – Зберігайте тишу!
Я кинувся до нього. Розлючений, як леопард, ненавидячи його за зраду всією силою свого буття, прагнучи, щоб із нього бризнула кров і щоб я відчув, як його кістки тріщать і ламаються в моїх руках.
Одна з дівчат ударила мене сталевим руків’ям пістолета-автомата, коли я пропихався повз неї. Я відчув, як його гострий край проник мені у плоть скроні, і цей удар порушив мою рівновагу. Хтось із наземної команди сплівся зі мною руками, і я притиснув його собі до грудей. Він зойкнув, і я почув, як його ребра тріщать і ламаються в моєму обхваті.
Вони знову вдарили мене кілька разів, і сталь угородилася мені в череп. Тепла кров потекла на обличчя, засліпивши мене. Мої руки ослабли, я випустив чоловіка, якого мало не розчавив, обернувся, щоб відбитися від інших. Засліплений власною кров’ю, оглушений своїм маніакальним ревом, я вимахував руками й намагався схопити їх, а вони з’юрмилися навкруг мене й били мене чим прийдеться. Удари сипалися мені на голову й плечі. Коліна мені підігнулися, і я впав. Я ще зберігав свідомість, підтримували мене гарячі хвилі гніву. Тоді вони стали бити мене черевиками по грудях і животу. Я зігнувся навпіл, засліплений, скручений у клубок на холодному масному бетоні, намагаючись ухилитися від шквалу взутих у черевики ніг.