– А що це тобі дасть? – запитав я нарешті, й він подивився на мене, дещо збитий з пантелику.
– Ти запитуєш про гроші?
– Звичайно. А хіба існує щось іще?
– Іди ти к бісу, Бене. Я вже, здається, тобі пояснював. Гроші не мають ваги. Справа не в грошах, а в експорті й робочій силі, у відкритті нових ресурсів і будівництві на майбутнє, в реалізації потенціалу нашої країни і… і…
– І в тому, щоб вибити дух із суперників, – припустив я.
Він засміявся знову:
– Ти надто проникливий, Бене. Звичайно, йдеться про це. Головне гра, а не рахунок.
– Ти бачив журнал «Таймс» за останній тиждень? – запитав я, знаючи, що цим його підколю.
– О, ради Бога, Бене, – запротестував він.
– Твоє прізвище подане в списку тридцяти найбагатших у світі людей.
– Мерзотники та й годі, – похмуро промурмотів він. – Тепер усі подвоять ціни. Чому вони не дбають про власні справи й не дозволять мені займатися моїми?
– А тим часом ти вбиваєш себе.
– Твоя правда, Бене. Я почуваюся трохи виснаженим, тому вирішив відпочити протягом тижня. Цілий тиждень відпочинку.
– Нічогенький собі відпочинок, – насмішкувато кинув я. – Відпочинок, коли через кожні півгодини до тебе прибувають твої РМ для нарад, а решту часу ти висітимеш на своїй рації.
– Забудь про це, – усміхнувся він. – Я поїду геть, і ти поїдеш зі мною.
– Що ти маєш на увазі, Ло? – запитав я.
– Скажу тобі потім.
Він не відповів на моє запитання, бо ми наблизилися до брудного роздоріжжя, і я машинально пригальмував, щоб звернути до хатин.
– Їдь прямо, Бене, – розпорядився Лорен. – Я хочу приїхати до печери. Я вже кілька тижнів думаю про це місце. – Його голос став лагідним і замисленим. – Коли справи за переговорним столом ускладнювалися, я думав про мир і спокій, який тут панує. Мені здавалося…
Він замовк і закашлявся, збентежений. Лорен не часто розмовляє таким тоном.
Саллі працювала біля задньої стіни печери. На ній була зелена шовкова блузка й пошиті на замовлення штани кольору хакі, волосся вона мала розпущене й блискуче. Коли вона підвела голову, щоб привітатися з Лореном, я із певним подивом побачив, що вперше за багато тижнів вона намастила губи помадою.
Вона відразу звернула увагу на стомлене обличчя Лорена, і я побачив співчуття в її очах, хоч вона не сказала нічого. Її привітання було стриманим, майже неуважним, і вона знову повернулася до свого мольберта. А Лорен відразу підійшов до портрета білого царя. Я приєднався до нього, й ми сиділи в дружній розслабленій мовчанці, роздивляючись дивне обличчя. Лорен заговорив перший:
– Ти не маєш відчуття, що він хоче щось тобі сказати, Бене?
То було дивне запитання для Лорена, але я відповів серйозно, бо він поставив його з очевидною серйозністю, яка не викликала найменшого сумніву.
– Ні, Ло, такого відчуття в мене немає.
– Тут є щось, Бене, – сказав він із глибокою переконаністю. – Щось таке, чого ти – чого ми – не помітили. Ключ до цього місця, до всієї таємниці захований тут, у печері.
– Ну, ти розумієш, Ло, ми могли б… – почав я, але він мене не слухав.
Саллі покинула мольберт і приєдналася до нас, вона сіла поруч із Лореном і дивилася на його обличчя із зосередженою увагою.
– Це відчуття ніколи не покидало мене, Бене. Ти пам’ятаєш шахту в Долині Самоти? Мій геолог дав негативну оцінку, але я мав таке відчуття, як оце тепер. Ти пам’ятаєш?
Я кивнув головою. У Долині Самоти нині видобували двадцять тисяч каратів дорогоцінних алмазів за місяць.
– Тут щось є. Я в цьому переконаний, але де воно є? – Він знову втупив у мене погляд, так ніби я заховав від нього щось дуже важливе, чого він не міг знайти. – Де воно, Бене? На підлозі, на стінах, на даху?
– Не забувай і про басейн, – сказав я.
– Гаразд, почнімо з басейну, – погодився він.
– Він надто глибокий, Ло. Жоден водолаз…
– Що ти знаєш про водолазів, Бене? – запитав він.
– Ну, знаєш, я пірнав кілька разів.
– О, ради Бога, Бене, – сердито урвав мене він. – Коли мені потрібна операція на серці, то я йду до Криса Барнарда, а не до місцевого ветеринара. Хто найкращий водолаз у світі?
– Кусто, я думаю.
– Правильно. Я пошлю до нього своїх людей. У такий спосіб ми оглянемо наш басейн. А тепер подумаймо про підлогу.
Мати справу з Лореном – це наче бути затягнутим в ураган. Йому знадобилася година, щоб намалювати схему найретельнішого обстеження печери, а потім він ніби мимохідь змінив тему розмови.