Ми підсмажили на розжареному вугіллі двійко куріпок, запили їх «Ґлен Ґрантом» і нагрітою на сонці водою з емалевих кухлів. Потім вирили в твердій землі біля лендровера заглибини для пліч і стегон, залізли у спальні мішки й сонливо та задоволено правили теревені протягом години, перш ніж провалитися в сон.
Прокинувшись удосвіта, Лорен став обережно робити собі масаж спини, розминаючи скуті м’язи.
– Я щойно пригадав, що мені вже не двадцять років, – простогнав він, але на третій день він здавався саме таким: сонце знову зробило його шкіру брунатною, синці під очима зникли, й Лорен весело сміявся.
Ми просувалися вперед повільно. Часто нам доводилося повертати назад, коли нерівності та гребені пагористої місцевості не дозволяли нам проїхати. В інших випадках ми виходили з лендровера й ішли пішки, шукаючи задовільне місце для проїзду. Проте ми не поспішали, щоб цілком навтішатися кожною милею відстані, яку ми долали в напрямку на північ і на схід через місцевість, що змінювала свій характер і настрій із магічною швидкістю – як це можливо тільки в Африці.
З кожною годиною подорожі у східному напрямку ми мали змогу милуватися дедалі більшою кількістю птахів і звірів. Птахи, які водяться на сухій землі, поступилися місцем цесаркам, франколінам та велетенським дрофам. Тоді як серед дерев мопані й масаса можна було іноді бачити сріблясто-сірі зблиски лісових антилоп із довгими спіралевидними рогами, що аж притискалися до спини.
– Вода недалеко, – сказав Лорен, коли ми зупинили лендровер і спостерігали, як табун чорних чалих антилоп біг до дерев на протилежному кінці галявин, зарослих жовтою травою. Це найвеличніша антилопа в Африці, її горда голова утримує вигнуті, схожі на ятаган роги, а білосніжні груди створюють разючий контраст із чорним тілом.
– Ще одна порода тварин, якій загрожує небезпека вимирання, – сумно зауважив я. – Жадоба й надмірні вимоги людини не знають меж.
На ніч ми розбили табір у гаю дерев масаса, вбраних у надзвичайне весняне листя, яке має кольори, що їх не має жодне інше дерево на землі: м’які й блискучі рожевий, беж і вогненно-червоний. Лорен підстрелив удень молодого самця антилопи імпала й підсмажив загорнуте в листя філе з окосту в важкому чавунному казані, поки я готував соус із помідорів і великої порції часнику. Ми з’їли цю страву з великими шматками брунатного хліба й жовтим маслом із консервних бляшанок. Вона смакувала мені, як досі не смакувала жодна страва з тих, які я будь-коли куштував.
– Якщо ти шукатимеш роботу, Ло, то я візьму тебе кухарем, – сказав я, проковтнувши чергову порцію нашої вечері.
Він усміхнуся й пішов до лендровера увімкнути радіо.
– Лише послухаймо останні вісті. – Він мав совість здатися винним. – Не можу остаточно втратити зв’язок зі світом.
Ми послухали, які кризи та події відбуваються у світі, що схибнувся з розуму. Якимсь дивним чином у цьому далекому й спокійному місці людські справи й турботи здавалися неважливими, дріб’язковими й скороминущими.
– Вимкни його, Ло, – сказав я. – Кому воно потрібне?
Він простяг руку до вимикача, але зупинився, коли диктор назвав знайоме нам ім’я.
– Радіо Лусаки повідомляє, що керівником терористичної банди, яка вчора влаштувала засідку на загін поліції в окрузі Венкі в Родезії, убивши чотирьох полісменів і поранивши ще двох, був самозваний «полковник» Тимоті Маґеба. Про його драматичне викрадення літака два місяці тому повідомляли заголовки на перших шпальтах газет усього світу. Офіційний представник родезійської поліції повідомив, що Маґеба, либонь, один із найнебезпечніших терористів Африки. За інформацію, яка допомогла б убити його або взяти в полон, призначено винагороду в десять тисяч родезійських доларів.
Сердитим жестом Лорен вимкнув радіо й повернувся до вогнища. Він приклався до свого віскі, перш ніж заговорити:
– Він діє лише за сто миль на північ від нас. Чого я тільки не віддав би, аби здобути шанс зустрітися з тим бандитом.
Новини про Тимоті глибоко стурбували мене, й у ту ніч я довго не міг заснути. Підперши голову руками, я дивився вгору на зоряну красу нічного неба. Венера вже сховалася за обрій, коли нарешті я провалився в сон, наповнений моторошними сновидіннями.
Ранкове сонце освітило гребені пагорбів свіжим золотим промінням і підпалило небо грізними поєднаннями червоного й пурпурового кольорів, прогнавши з наших голів похмурі думки. Ми розмовляли та сміялися, повільно просуваючись на схід.