Після того як я доглянув за каталогізацією, пакуванням та відправленням усіх цих знахідок до інституту, я повернувся до Місячного міста й негайно пішов до печери. Як я й сподівався, Саллі там працювала. Мені не здалося, що її радість була награною, коли вона підійшла до мене й поцілувала.
– О, Бене, мені так тебе бракувало.
І вона негайно розпочала дискусію технічного характеру, але, хоч я правильно відповідав на її запитання, мої думки були далеко від бушменського живопису.
Я дивився, як вона морщить ніс, коли говорить, дивився, як вона відкидає волосся зі щік тильним боком долоні, – й усе моє єство пульсувало любов’ю до неї. Десь на самому дні шлунка я відчував моторошний страх. Наша робота в Місячному місті майже завершилася, скоро ми повернемося до Йоганнесбурґа й до тихих зал інституту. Я думав, як це вплине на Саллі й на мене.
– Ми скоро поїдемо звідси, Сал. – Так я висловив свої думки.
– Так, – погодилася вона, вмить посерйознішавши. – Ця думка завдає мені глибокого смутку. Я була тут така щаслива, я дуже журитимуся за цим місцем.
Ми сиділи мовчки протягом якогось часу, потім Саллі підвелася й пішла дивитися на білого царя. Вона дивилася на нього замисленим поглядом, згорнувши руки на грудях.
– Ми так багато тут навчилися. – Вона помовчала хвилину, а тоді провадила: – І все ж багато чого залишилося для нас недоступним. Ми наче ганялися за хмарами, нерідко я переживала відчуття, що ось-ось спіймаю її за хвіст. – Вона сердито похитала головою. – Існує стільки таємниць, до яких ми не маємо доступу. Таємниць, яких ми ніколи не розгадаємо.
Вона обернулася й підійшла до того місця, де сидів я. Поклавши долоні собі на коліна, опустилася переді мною навколішки й подивилася мені в обличчя.
– Ти знаєш, що ми не здобули жодних доказів, Бене? Ти собі усвідомлюєш, що ми не знайшли тут нічого такого, чого не можна було б спростувати традиційними аргументами? – Вона нахилилася ближче до мене. – Ми маємо символ на уламку горщика. Завезений сюди в процесі торгівлі, скажуть вони. Ми знайшли золоту чашу. Це робота тубільних ковалів, які випадково використали мотив єгипетського хреста, скажуть вони. Ми маємо безліч наскельних малюнків, чутки – це не доказ, скажуть вони.
Вона сіла навпочіпки й подивилася на мене пильним поглядом.
– Ти знаєш, що ми маємо, Бене, після того як ми тут усе просіяли й відсортували? Ми маємо велике й нахабне ніщо.
– Я знаю, – сказав я нещасним голосом.
– Ми не маємо жодного факту, яким би могли збити їх із їхнього самовдоволеного сідала. Наше Місячне місто – наше чудове місто – стане лише ще однією культурою загадкового походження банту, й ми нічогісінько не можемо з цим удіяти. Ми ніколи не довідаємося, що сталося з великими мурами й баштами, й ніколи не знатимемо, де похований наш білий цар.
Я спланував закрити розкопки першого серпня, й протягом останніх тижнів липня ми давали всьому лад, залишаючи фундаменти відкритими для інших археологів, які могли продовжити наші дослідження, з любовною турботливістю пакуючи наші скарби, востаннє переглядаючи стоси записників, друкуючи довжелезні списки каталогів і занотовуючи сотні інших подробиць.
Польові дослідження було завершено, але попереду мене чекали місяці напруженої роботи із систематизації та впорядкування всього того, що ми відкрили, вкладення кожного факту в його нішу й порівняння його з іншими матеріалами, зібраними на інших археологічних розкопках, а насамкінець треба буде підбити підсумки й написати книжку. Кілька місяців тому я мав надію, що зможу назвати свою книжку «Фінікійці в Південній Африці». Але тепер мені доведеться пошукати інший заголовок.
«Дакота» прилетіла, щоб забрати перший вантаж ящиків, і цим рейсом полетіли Пітер і Гізер Вілкокси. Вони ще мали два чи три місяці для відпустки у Європі, але нам було жаль розлучатися з ними, бо ми складали щасливу групу.
Увечері Лорен говорив зі мною по радіо.
– Нарешті нам пощастило сконтактуватися з Кусто, Бене. Він подорожує в Тихому океані, але працівники мого офісу в Сан-Франциско розмовляли з ним. Він думає, що зміг би допомогти, але немає жодного шансу, що зможе приїхати раніше, ніж у наступному році. У нього все розписано на наступні вісім місяців.
Це було моє останнє виправдання для того, щоб залишитися на певний час у Місячному місті, і я почав пакувати свої приватні папери. Саллі запропонувала мені допомогу. Ми працювали до пізнього вечора, переглядаючи тисячі фотографій. Раз у раз ми робили паузу, щоб уважніше оглянути особливо цікавий знімок або посміятися, дивлячись на той, який був знятий задля розваги, пригадуючи щасливі дні, які ми прожили разом за стільки місяців.