Кінчиками пальців правої руки я обмацував поверхню малюнка крізь шовк. Тканина дозволяла пучкам пальців легко ковзати по скельній поверхні, яка підсилювала відчуття її фактури. Я намацав тоненьку канавку, простежив її до перетину з іншою канавкою, просунувся на схід, на північ і повернувся до тієї точки, з якої почав промацування. Пучки пальців намацали правильний прямокутник приблизно в дев’ять на шість дюймів.
– Ти щось намацав?
Саллі не могла стримати нетерпіння. Я не відповідав, бо моє серце підкотилося до рота, а пальці невтомно обмацували скельну поверхню під шовком, просуваючись досить далеко за межі портрета, униз майже до рівня підлоги й угору, наскільки я міг дотягтися.
– О, Бене! Скажи мені! Що ти там намацав?
– Зачекай!
Моє серце тріпотіло, як крила фазана, який щойно відірвався від землі, мої пальці, що ковзали по затуленій шовком скельній поверхні, тремтіли від збудження.
– Я не хочу чекати, нехай тебе чорти візьмуть! – крикнула вона, – скажи мені, в чому річ!
Я стрибнув униз із козлів і схопив її за руку.
– Ходімо.
– Куди ми підемо? – запитала вона, коли я потяг її через печеру.
– Візьмемо фотоапарат.
– Навіщо, нехай тобі біс, навіщо?
– Ми зробимо кілька фотографій.
Я мав два рулони фотоплівки «Кодак Ектахром Аерофільм» зразка 8443 в охолодженому кабінеті, де зберігав запаси фотоплівок. Я замовив цю інфрачервону плівку задля експерименту з фотографуванням викопаних фундаментів міських мурів із вершин пагорбів, але результати мене мало задовольнили. Було забагато скельних прошарків і надто густа рослинність, що перешкоджало робити точні знімки.
Я зарядив фотоапарат рулоном інфрачервоної плівки й надів на лінзу желатиновий світлофільтр «Кодак № 12». Саллі не давала мені спокою, поки я працював, але я відповідав на всі її прискіпування: «Зачекай, і ти все побачиш!»
Я взяв дві дугові лампи, й ми повернулися до печери вже після півночі.
Я використав пряме освітлення, увімкнувши дугові лампи в розетки електричного насоса, який стояв біля басейну. Потім поставив фотоапарат «ролейфекс» на триногу й зробив двадцять знімків із різною витримкою та різним отвором об’єктива. На той час Саллі була готова померти від цікавості, і я змилосердився над нею.
– Таку техніку використовують для фотографування картин, коли хочуть знайти підписи та деталі, заховані під шарами іншої фарби, для аерофотозйомок, коли доводиться фотографувати крізь хмари, для фотографування морських течій, тобто об’єктів, невидимих для людського ока.
– Це схоже на магію.
– Справді схоже, – погодився я, діловито клацаючи затвором фотоапарата. – Фільтр не пропускає нічого, крім інфрачервоних променів, і плівка чутлива до них. Вона фіксує будь-які температурні або структурні відмінності в об’єкті фотографування й показує їх у різних кольорах.
Мені довелося попрацювати близько години в темній кімнаті, перш ніж я зміг спроектувати зняті образи на екран. Усі кольори були змінені, стали чудернацькими й досить-таки моторошними. Обличчя царя стало хворобливо зеленим, а його борода набула червоного кольору. З’явилися дивні плями, мазки й краплі, яких ми раніше ніколи не помічали. Були нерівності на поверхні, якісь зайві матеріали в пігментах фарби, пучки лишайників та інші недосконалості. Вони світилися, наче заморські дорогоцінні камені.
Я майже нічого цього не помічав. Усю мою увагу прикували до себе й примушували калатати мій пульс ґрати правильних прямокутників, які накривали всю картину; щось дуже подібне до шахівниці; їхні поля були прокреслені голубими лініями.
– Ми повинні негайно викликати сюди Лорена, – промурмотів я.
– Про що ти говориш? Я досі нічого не розумію. Що все це означає? – запитала Саллі благальним голосом, і я обернувся до неї з подивом. Для мене все було аж надто очевидним, і я сподівався, що й вона відразу все зрозуміла.
– Це означає, Сал, що за нашим білим царем є отвір у скелястій стіні, закритий майстром мулярної справи, який досконало приладнав брили пісковику одну до одної. Білого царя намалювали поверх них.
Лорен Стервесант стояв перед скельною стіною в печері й дивився сердитим поглядом на білого царя. Його руки були складені за спиною. Він розгойдувався на п’ятах, а його щелепа агресивно випнулася вперед. Ми стояли навкруг нього півколом, Рал, Саллі, Леслі і я, і з тривогою дивилися на вираз його обличчя.
Несподівано Лорен вихопив із рота сигару й кинув її на вимощену підлогу. Він люто розтер підбором недопалок на порох, а тоді схитнувся вбік, підійшов до краю смарагдового басейну й задивився в його темні глибини. Ми мовчки ждали.