Він повернувся назад, приваблений малюнком, як метелика приваблює запалена свічка.
– Ця річ, – сказав він, – є одним із найбільших шедеврів світового мистецтва. Замінити її нічим не можна. Вона не має ціни.
– Так, – погодився я.
– Нам вона не належить. Це частина нашої спадщини. Вона належить нашим дітям, належить поколінням, які ще не народилися.
– Я знаю, – сказав я, але я знав більше, ніж це.
Я спостерігав за Лореном протягом усіх тих місяців, коли його почуття до білого царя з кожним днем посилювалися. Його портрет набув для нього якогось глибокого значення, про яке я міг лише здогадуватися.
– А тепер ви хочете зруйнувати його, – сказав він.
Ми всі мовчали. Лорен відвернувся й почав ходити туди-сюди перед портретом. Усі наші голови оберталися, щоб спостерігати за ним, наче голови глядачів на тенісному матчі. Він рвучко зупинився навпроти мене.
– Ти і твої паскудні вигадані фотографії, – сказав він і заходив знову.
– А чи не можна б… – боязко почала Леслі, але голос у неї завмер, коли Лорен обернуся й обпалив її поглядом.
– Так? – запитав він.
– Чи не можна б, так би мовити, обминути портрет, тобто я хочу сказати… Її голос завмер, а тоді знову зазвучав гучно. – Пробити прохід у стіні збоку від портрета, а тоді знову повернутися до нього вже позаду царя?
Уперше в житті мені захотілося обхопити її руками за шию й поцілувати.
Лорен прилетів з одним зі своїх гірничих інженерів, а також із п’ятьма каменотесами з племені машона, що працювали на шахті «Маленька сестра» біля Велкома. Вони привезли із собою повітряний компресор, пневматичні відбійні молотки, ручні бури та інші інструменти, потрібні для цього ремесла. Гірничий інженер, великий рудий чоловік із веселими волошково-синіми очима і вкритим ластовинням дитячим обличчям, на ім’я Тінус ван Вуурен, усім серцем підтримав наш задум.
– Думаю, нам неважко буде пробити тут отвір, докторе. Цей пісковик нагадує сир після змійовика та кварцу, з якими я звик мати справу.
– Я хочу, щоб ви зробили найменший із можливих отвір, – суворо остерегла його Саллі. – Я хочу, щоб малюнкам було завдано найменшої шкоди.
– Жінко, – сказав Тінус, обернувши до неї своє відверте обличчя. – Я зроблю вам отвір не більший за мишачу… – він не сказав того слова, яке наготувався сказати спершу, й замінив його іншим: – дірку у вусі.
Саллі і я визначили обриси отвору на стіні печери. Ми розташували його так, щоб він не зміг пошкодити найгарніші та найбільш значущі малюнки. Хоч ми повірили запевненням Тінуса й спланували отвір лише у два фути завширшки й чотири заввишки, нам усе одно довелося пожертвувати частиною прегарної групи жираф і стрункою маленькою газеллю з великими настороженими вухами.
Ми відступили на тридцять футів від білого царя, боячись, щоб вібрація від бурів не порушила напластування каменів або пігментів фарби. Тінус мав проникнути вглиб на тридцять футів, а тоді повернути шахту під прямим кутом і вийти в тил білого царя. Він збирався розпочати роботу наступного ранку, а того вечора ми розважали його в нашій вітальні. Атмосфера нагадувала ту, яка панує в загоні кавалерії напередодні небезпечної атаки. Ми всі були балакучими й напруженими, й усі пили забагато.
Спочатку Тінус поводився дуже стримано, вочевидь наляканий тим, що перебуває в компанії легендарного Лорена Стервесанта, але бренді розв’язало йому язик, і він приєднався до розмови.
– Навіщо ви замовили для нас респіратори, док? – запитав він. – Ви остерігаєтеся газу або вогню?
– Респіратори? – Лорен відірвався від приватної розмови із Саллі. – Хто замовив респіратори?
– Для мене наперед замовили шість респіраторів, – сказав Тінус, трохи розгубившись від необхідності відповідати на пряме запитання Лорена. – Вони повідомили мене про це, сер.
– Справді, Ло, – прийшов я на допомогу бідолашному чоловікові, – я замовив їх.
– Навіщо?
– Ну, ти повинен зрозуміти, Ло. Щó ми сподіваємося знайти в тому проході? – Я хотів сказати «гробницю», але вирішив не спокушати богів. – Якусь печеру спеціального призначення.
Він кивнув головою. Усі вони дивилися на мене – а перед сприйнятливою публікою я рідко можу опертися спокусі певної театральності.
– Печеру наглухо запечатали дві тисячі років тому, а це означає, що ми можемо зіткнутися з небезпекою…
– Прокляття фараона! – втрутилася в розмову Саллі. – Звісно, хіба ви не пам’ятаєте, що сталося з людьми, які першими увійшли до гробниці Тутанхамона?
Вона черкнула пальцем по власному горлу й жахливо закотила очі. Вона щойно випила другу порцію «Ґлен Ґранта».