Просвердлений буром отвір у центрі плити був схожий на чорну очну западину. Усі наші зусилля щось побачити крізь нього були марними, бо наші погляди впирались у непроглядну чорноту, й ми мусили задовольнитися повільним і тяжким наближенням.
Протягом трьох днів ми працювали плече в плече, роздягнені до пояса, наполегливо обстругуючи скельну породу, аж поки, попри те, що ми були в рукавицях, наші долоні перетворилися на кашу з водянок і обдертої шкіри. Дуже повільно ми відкрили масивну плиту на її повну ширину й висоту, з’ясувавши, що вона підпиралася обабіч аналогічними плитами, а вгорі тримала поперечку з такої самої масивної плити.
Ми скористалися двома п’ятдесятитонними гідравлічними домкратами, щоб ослабити тиск на плиту верхньої поперечної брили. Потім пробили дві дірки в самій плиті, по її обидва боки, й закріпили в них болти, до яких пристебнули залізні ланцюги. Потім загнали впоперек тунелю дві сталеві двотаврові балки, закріпили в них ланцюги й за допомогою двох важких коловоротів, обладнаних заскочниками, спробували зрушити плиту й повалити її.
Ми стали поруч навколішки, кожен прикипівши до коловоротів і крутячи їх щоразу на один рух зáскочки. Із кожним клацанням заскочника натяг ланцюга збільшувався, аж поки він став твердим, як сталева штанга. Далі ручки коловоротів стало неможливо прокручувати.
– Гаразд, Бене. Спробуймо вдвох прикластися до однієї з них, – сказав Лорен, важко відсапуючись.
Його золоті кучері потемніли, стали важкими від поту й бруду і прилипнули до черепа, піт виокремив великі м’язи його пліч та його напружені, набухлі біцепси, коли ми вдвох навалилися на коловорот.
– Клац! – проголосив заскочник, і ланцюг скоротився на одну шістнадцяту дюйма.
– Клац! – почулося ще раз.
Наше дихання сичало та свистіло в тиші.
– Назавжди, партнере! – прохрипів Лорен поруч мене.
– Назавжди, Ло.
Тіло мені боліло, як напнутий лук, я відчував, що м’язи в мене на спині ось-ось порвуться, мої очі вилазили з очниць.
І тут із м’яким і приємним звуком зовнішня поверхня великої пісковикової плити схитнулася, й вона впала з важким і глухим ударом на підлогу тунелю, а за нею ми побачили квадратну чорну порожнечу.
Ми лежали поруч, ловлячи своє дихання, піт струменів по наших обличчях і тілах, наші м’язи досі тремтіли від перенапруги, а наші погляди прикипіли до тієї моторошної порожнечі.
Потім до нас долинув запах; застояний, давно мертвий, сухий запах повітря, яке зберігалося тут протягом двох тисяч років, а тепер ринуло назовні.
– Ходімо!
Лорен перший спромігся поворухнутися, він зіп’явся на ноги, схопив одну з електричних лампочок у дротяному гнізді, довгий шнур потягся за ним, наче змія, коли він рушив уперед. Я швидко пішов за ним, і ми проникли в отвір, який відкрила нам повалена плита.
Нам довелося стрибнути на чотири фути вниз до підлоги нового приміщення. Лорен підняв світло в себе над головою, і ми розглянулися навкруги на таємничі тіні, що ковзали попереду нас.
Ми перебували в довгому просторому проході, який тягся, нікуди не звертаючи, на півтораста футів від печери й закінчувався білою кам’яною стіною. Прохід мав вісім футів шість дюймів заввишки й десять футів завширшки.
Стеля була вистелена плитами пісковику, покладеними горизонтально від стіни до стіни, а стіни виготовлені з блоків, схожих на ту плиту, яку ми зрушили з її місця. Підлога так само вимощена з квадратних плит пісковику.
По обидва боки проходу були викладені з каменю заглибини завширшки в сім футів, у п’ять футів завглибшки, а заввишки від підлоги до стелі. Кожен із цих закутнів був обладнаний полицями з кам’яних плит, ряд над рядом, по три фути між ними, а на полицях стояли сотні череп’яних глеків.
– Це схоже на склад, – сказав Лорен, тримаючи світло високо вгорі й повільно йдучи вниз по проходу.
– Так, і в глеках, либонь, зберігаються вино або збіжжя.
Я ніколи не навчився здогадуватися мовчки. Серце мені калатало від збудження, а моя голова смикалася на всі боки, коли я намагався запам’ятати кожну деталь.
У проході було двадцять таких закутнів, по десять із кожного боку, і я знову спробував угадати.
– Тут має бути дві або три тисячі глеків, – сказав я.
– Відкриймо один.
Лорена опанувало нетерпіння непрофесіонала.
– Ні, Ло, ми не можемо цього зробити, поки не будемо готові працювати як годиться.
Усе тут було покрите товстим шаром білого пороху, він пом’якшував усі обриси та кути, ліниво підіймався навколо наших ніг, наче туман, коли наші рухи розворушували його.