– Нам доведеться почиститися, перш ніж ми зможемо робити щось інше, – сказав я і чхнув, коли пилюка знайшла дорогу в мої ніздрі.
– Треба йти повільніше, – сказав мені Лорен. – Не розворушувати її.
Він ступив ще один крок і зупинився.
– А що це?
На підлозі проходу лежали десятки великих безформних об’єктів, їхнє призначення ховалося під пилюкою, що вкривала їх, наче ковдрою. Вони лежали поодинці або купами, дивні плинні форми, що дражнили мою пам’ять. На відміну від акуратних рядів глеків на полицях, ці об’єкти були розкидані в цілковитому безладі.
– Піднеси лампу, – сказав я Лоренові й нахилився над одним із них.
Я обережно доторкнувся до нього, пробігши пальцями крізь вельветовий порох, м’яко відгортаючи його вбік, аж поки зрозумів, що то таке, й відсахнувся з мимовільним вигуком подиву.
Крізь м’який туман пилюки й сотні років на мене дивилося людське обличчя. Видовжене муміфіковане обличчя, на яке натягнута суха шкіра табачно-брунатного кольору. Очі – порожні чорні дірки, а губи висохли й зморщилися, виставивши напоказ усміхнені жовті зуби.
– Мерці, – сказав Лорен. – Десятки мерців.
– Люди, принесені в жертву? – припустив я. – Ні, це щось інше.
– Щось схоже на битву. Так ніби їх повбивано на війні.
Тепер, коли ми знали, хто вони такі, було можливо здогадатися, чому тіла навалені одне на одне, немов рештки урагану, або лежать поодинці на кам’яній підлозі. Один із трупів у плащі з сірої пилюки сидів, притиснувшись спиною до стіни, голова звисала йому на груди, а викинута вперед рука збила з полиць чотири глеки – вони лежали на підлозі поруч нього, наче товсті батони французького хліба.
– Це мала бути запекла битва, – зі страхом припустив я.
– Такою вона й була, – тихо промовив Лорен, і я обернувся до нього з подивом.
Його очі палахкотіли якимсь внутрішнім збудженням, а губи були напіврозтулені в дивній напівусмішці.
– Що ти хочеш сказати? – запитав я. – Звідки ти знаєш, що тут було?
Лорен подивився на мене. Протягом секунди чи двох він мене не бачив, але потім його очі сфокусувалися.
– Що ти сказав? – спантеличено запитав він.
– Навіщо ти це сказав так, ніби тобі відомо, що тут сталося?
– Я справді щось казав? – запитав він. – Не знаю. Я мав на увазі, що так воно мало бути.
Він повільно йшов у кінець проходу, переступаючи через покоси мерців, зазираючи в кожну заглибину в стіні, що проминав, і я повільно ступав за ним. Мій розум метався в усі боки, наче загнаний до загону бик, люто нападаючи на кожну перебіжну думку, яка перетинала йому стежку, повертаючись на свій слід і нападаючи знову. Я знав, що не маю жодного шансу сформулювати логічний висновок, аж поки не втихне первісне збудження.
Лише в одному й тільки одному я був переконаний. Це грандіозно. Це можна прирівняти до відкриття Лікі в Олдувайській ущелині, щось таке, що приголомшить світ археології. Саме про таке я молився і мріяв протягом двадцятьох років.
Ми дійшли до кінця проходу. Кінцева стіна була ще однією плитою пісковику, але на ній була прикраса – вигравіюване на камені зображення сонячного диска, що перебуває в круговому русі. Три фути в діаметрі, воно скидалося на колесо феєрверка з променями, що розходилися від кола. Цей образ пробудив у мені дивне відчуття благоговійного страху, те саме духовне відчуття, яке я переживаю іноді в синагозі або в каплиці християнського собору. Лорен і я стояли й дивилися на той образ, потім він раптом обернувся й подивився назад, туди, де ми повалили стіну на відстані сто п’ятдесят п’ять футів звідси.
– Оце й усе? – запитав він, і в його голосі пролунало роздратування. – Лише цей прохід і глечики, і старі кістки? Тут мало б бути щось іще!
Я пережив справжній шок, зрозумівши, що він і справді розчарований. Для мене Всесвіт не міг зробити багатшого подарунка, це кульмінаційна хвилина мого життя, а Лорен розчарований. Я відчув, як у мені закипає гнів.
– А якого біса ти хотів би? – запитав я. – Золота, діамантів, саркофага зі слонової кістки і…
– Чогось подібного.
– Ти ще не знаєш, що ми тут знайшли, а вже тобі цього мало.
– Бене, я так не сказав.
– Ти знаєш, у чому твоя головна вада, Лорене Стервесант? Ти надто розпещений. Ти маєш усе, чого забажаєш, а тому для тебе немає нічого доброго. А тепер послухай-но мене! – Я побачив, як мій гнів віддзеркалюється в його очах, але вже не міг стриматися. – Я про це мріяв і задля цього працював усе своє життя. Й ось я маю те, чого так довго домагався, а що ти мені кажеш?