На п’ять секунд запала мертва мовчанка, й протягом цього часу розпач Саллі швидко перейшов у сліпий усеохопний гнів. Я бачив, як він накочується, мов чорна хмара перед грозою, але був безпорадний відвернути його.
– Бенджаміне Кейзин, – почала вона з оманливою лагідністю в голосі. – Ви найзавершеніший мерзотник з усіх тих, яких мені доводилося бачити. Протягом трьох важких для мене років я віддавала вам свою повну й непохитну лояльність… – Потім вона втратила над собою контроль, і то був дивовижний спектакль. І хоч її слова шмагали по моїй нещасній і пораненій душі, я ще зберіг можливість захоплюватися її очима, що метали блискавки, її розчервонілими щоками й майстерною вишуканістю спрямованих на мене образ. – Ви маленький чоловічок і не тільки тілом, а й розумом. – Вона застосувала цей прикметник умисне, і я судомно ковтнув повітря. Ніхто ніколи не посмів би мене так назвати, це слово шматує мені душу, й вона це знала. – Я ненавиджу тебе. Я тебе ненавиджу, маленький ти чоловічок.
Я відчув, як кров прилинула мені до обличчя, і затинався, намагаючись знайти слова, якими міг би себе захистити, але, перш ніж я встиг промовити бодай одне з них, Саллі обернулася до Лорена. Її гнів іще клекотів, її тон не пом’якшився анітрохи, коли вона закричала, звертаючись до нього:
– Накажіть йому віддати цю роботу мені. Скажіть, щоб він це зробив!
Навіть у своєму розпачі я відчув тривогу за бідолашну Саллі. Тепер вона зверталася не до калічного, м’якосердого маленького доктора археології. Тепер вона кричала на чоловіка, який дражнить отруйну мамбу, тицяючи в неї короткою палицею або кидає каміння в лева-людожера. Я не міг повірити, що Саллі може бути такою дурною, може покласти такі надії на те дружнє ставлення, яке Лорен виявляв до неї. Я не міг повірити, що вона може заговорити з Лореном таким тоном, ніби вона мала якесь право вимагати від нього особливого ставлення до себе, так ніби їх поєднували якісь емоції або якась лояльність, що на них вона могла послатися в таких категоричних висловах. Навіть я, хто справді мав таке право, ніколи б не наважився скористатися ним у такій манері. Я не знав жодної людини, що наважилася б на це.
Очі Лорена спалахнули холодним синім сяйвом, наче зблиск наконечника списа. Його губи склалися в похмуру лінію, а кінчики його ніздрів зблиснули й стали блідими, як тверда англійська порцеляна.
– Жінко! – Його голос затріщав, як розламуваний лід. – Прикуси свого язика!
Якщо це було можливо, мій розпач став іще глибшим, коли Лорен відповів їй точно так, як я сподівався. Тепер двоє людей, яких я любив, увійшли між собою в колізію, і я знав їх обох надто добре, я знав їхню гордість і вперту непохитність, тому не сумнівався в тому, що ніхто з них не відступить. Катастрофа була неуникною, неминучою.
Мені хотілося крикнути Саллі: «Не роби цього, не роби, будь ласка! Я вчиню так, як ти хочеш. Я готовий на все, аби тільки цього не сталося».
Але показна хоробрість Саллі обвалилася. Порив до боротьби та гнів покинули її. Вона наче зіщулилася під канчуком Лоренового голосу.
– Ідіть до своєї кімнати й залишайтеся там, поки не навчитеся, як себе поводити, – він віддав наказ тим самим холодним і нещадним голосом.
Саллі з опущеними очима підвелася на ноги й покинула кімнату.
Я не міг повірити, що це сталося. Я дивився виряченими очима на двері, крізь які звідси вийшла вона – моя солодка бунтівна Саллі – вийшла смиренно, немов дитина, на яку накричав батько. Рал і Леслі звивалися в розгубленості й болісному збентеженні.
– Либонь, пора йти спати, – промурмотів Рал. – Будь ласка, пробачте нам. Ходімо, Лес. Добраніч усім.
І вони пішли, залишивши мене й Лорена самих.
Лорен порушив тривалу мовчанку. Він підвівся на ноги й заговорив легким природним голосом. Його рука впала на моє плече неусвідомленим приязним рухом.
– Мені прикро, Бене, що це сталося. Не дозволяй, щоб воно тебе стурбувало. Побачимося завтра вранці.
І він вийшов у ніч.
Я сидів тепер сам-один із сувоєм старої шкіри, що несподівано утратив для мене всю свою цінність, і зі своїм розбитим серцем.
«Я тебе ненавиджу, маленький ти чоловічок!» Її голос відлунював у пустелі моєї душі, і я потягся до пляшки «Ґлен Ґранта».
Мені знадобилося багато часу, щоб цілком сп’яніти, дійти до того стану, де слова втрачають частку жалючої гостроти, й, коли я, спотикаючись, спускався сходами в сріблясте місячне світло, я знав, що робитиму. Я мав намір попросити пробачення в Саллі й віддати роботу їй. Ніщо не було настільки важливим, щоб виправдати її невдоволення.