За п’ятнадцять футів від запечатаного входу в коридор залишився слід від великого вогнища, що зачорнило стіни, стелю й підлогу навколо себе. Купа обпалених колод досі лежала там, де брак повітря загасив вогонь, коли вхід до тунелю запечатали. Це пантеличило нас, доки Лорен не реконструював битву для нас. Він неспокійно ходив туди-сюди по коридору, його кроки відлунювали на кам’яних плитах, його гротескна й страховинна тінь падала на кам’яні стіни.
– Вони загнали їх у це місце, останніх людей Опета, невеличкий загін найсильніших і найхоробріших. – У його голосі чулася правдивість, так трубадур співав легенди про давніх героїв. – Вони послали сюди своїх найвідважніших воїнів, щоб закінчити побойовисько, але люди з Опета перебили їх, а решта втекли. Тоді вони послали своїх лучників до входу в коридор, і ті обсипали його хмарою стріл. Вони знову пішли в атаку, але люди з Опета чекали їх там, і вони знову полягли десятками.
Він обернувся й пройшов коридором, щоб стати поруч зі мною під розгойданою електричною лампочкою, і ми помовчали з хвилину, уявляючи собі те видовище.
– Господи, Бене. Ти тільки подумай. Яка битва завершила їхню історію! Яку славу здобули ті люди у свій останній день!
Навіть я, чоловік миру, не міг не відчути глибокого хвилювання. Моє серце закалатало швидше, і я обернуся до нього, як дитина до оповідача легенд.
– І що сталося потім? – запитав я.
– Вони вже помирали, кожен ослаблений десятками ран. У них не лишилося сил, щоб продовжувати битву, й вони стали пліч-о-пліч, товариші в житті й тепер у смерті також, стомлено спираючись на свою зброю, але ворог більше не атакував, він розклав велике багаття на вході до коридору, щоб викурити їх звідти, а коли це не спрацювало, то не пішов у напад, а замурував вхід до тунелю, перетворивши його на гробницю для мертвих і для живих.
Ми всі мовчали, думаючи про історію Лорена. Вона мала сенс, вона відповідала нашим знахідкам у всьому, крім однієї деталі. Я хотів сказати про неї, але мені не хотілося псувати таку чудову розповідь, а Саллі не мала такого жалю.
– Якщо все справді було так, то куди подівся ваш загін героїв – чи не перетворилися вони на місячні промені й не полетіли геть?
У її тоні прозвучала тонка насмішка, але, звичайно, вона мала рацію. Мені хотілося, щоб вона не мала її.
Лорен засміявся трохи збентеженим сміхом.
– То вигадайте щось краще, – виклично відповів він.
Від героїв тієї стародавньої драми не лишилося жодного сліду, крім того, який лежав у кінці проходу під вигравіюваним образом Ваала. Він був накритий товстим шаром сірого пороху і став останнім відкриттям, зробленим на підлозі архівного коридору. То була бойова сокира. Зброя дивовижної краси й ефективності. Коли я вперше підняв її з підлоги, де вона лежала дві тисячі років, мої пальці зручно зімкнулися навколо рукояті, канавки на ній прилягли до моїх пальців, так наче були сформовані для них. Шкіряний ремінець, що охоплював зап’ясток, був порваний і звисав на кінці руків’я.
Топорище мало сорок сім дюймів завдовжки, виготовлене з розколеного рогу носорога, що мав сталеву міцність і пружність. Рукоять була зі слонової кістки, обмотаної дротом електрона, щоб підсилити її й без того неймовірну міцність і захистити від ударів лез ворожої зброї. Лезо сокири мало форму подвійного півмісяця, кожна сторона завдовжки сім із половиною дюймів гострого, як бритва, леза. Між двома лезами вистромлявся гостряк у дванадцять дюймів завдовжки, таким чином цією зброєю можна було не тільки рубати, а й колоти.
Лезо сокири, надзвичайно тонкої роботи, прикрашали вигравіювані скульптури чотирьох грифів, по одному на кінцях подвійного леза. Птахи вирізьблені з такими подробицями, що можна роздивитися кожне перо, а за їхніми постатями сходило сонце, схоже на квітку, яка розпустила пелюстки променів. Гравіювання виконане електроном, сплавом золота й срібла, а сріблястий блиск лез доводив, що вони загартовані. Зброя вкрита чорними плямами, либонь, засохлою кров’ю, безперечно, саме вона завдала тих жахливих ран на багатьох трупах, розкиданих уздовж коридору.
Я тримав цю досконалу зброю в руці, коли мене опанувало несподіване божевілля. Я не здогадувався про власний намір, аж поки сокира не закрутилася широким блискучим колом над моєю головою. Рівновага й вага великої сокири були такими досконалими, що я не мусив докладати жодних зусиль, підкидаючи її високо вгору над головою, а потім опускаючи довгим убивчим ударом. Сокира, схоже, весело сміялася, коли повітря зі свистом пролітало повз її блискуче лезо. Гнучке топорище, здавалося, робило її живою в моїй руці, наче вона прокинулася від сну, який тривав дві тисячі років.