Після того як кожен сувій був розгорнутий, його зміст оцінювався, й починався деталізований переклад. Один за одним вони виявлялися або бухгалтерськими книгами міської торгівлі або якимись повідомленнями від імені Великого Лева або Ради з дев’ятьох родин. Авторами всіх письмових документів були безіменні клерки, і стиль їхнього письма відзначався стислістю й економністю, вони не мали часу на поетичні відхилення або непотрібні описові пасажі. Цей суто утилітарний світогляд віддзеркалював стиль життя, який ми значною мірою реконструювали зі своїх знахідок на розкопках. Ми це обговорювали на вечірніх посиденьках.
– Тут ми маємо справу з типово пунічною особливістю, – погоджувався Елдридж. – Вони майже не мали смаку до візуального мистецтва, їхні гончарні вироби були грубими й вироблялися масово. Як на мене, то їхня культура, якщо тут можна говорити про культуру, відверто бридка.
– Певно, треба мати багатство, дозвілля й безпеку, щоб творити мистецтво, – припустив я.
– Справді так, – і як приклади можна назвати Рим і Грецію. Карфаген і стародавніша Фінікія часто перебували під загрозою, не раз їм доводилося воювати за своє виживання – вони не знали й хвилини спокою. Торгівці та воїни, вони більше цікавилися багатством та здобуттям влади, аніж розкошами життя.
– Нам нема потреби ходити так далеко, сучасне мистецтво теж походить від великих і багатих народів, що почувають себе в цілковитій безпеці.
– А ми, білі африканці, схожі на давніх карфагенян, – сказала Саллі. – Коли в пагорбах ховається золото, то нікому не спадає на думку малювати картини.
Сувої підтверджували цю теорію. Золото із Зімбао й Пунта, слонова кістка з південних, порослих травою рівнин, а з лісів, що росли понад великою річкою, шкури та висушене м’ясо, солона риба з озер, вино й олія з розкиданих по терасах садів Зенґу, мідь із пагорбів Туя і сіль з улоговин понад західними берегами озер, олово з місцевості, де зливаються дві річки, збіжжя з внутрішніх областей царства в кошиках, сплетених із рогозу, сонячні камені з південної річки, яка кишить крокодилами, залізні зливки з шахт Сали – й раби, тисячі й тисячі людських створінь, до яких ставилися гірше, аніж до домашніх тварин.
Хроніка починалася від якоїсь невизначеної дати в минулому, ми вважали, що це дата заснування міста, й кожен запис був датований у такий спосіб: «У році 169, в місяці слона». Такі фрази дали нам підстави припустити, що рік складався з десятьох місяців і 265 днів.
Після того як природу сувоїв було з’ясовано, я запропонував Елдриджу не працювати систематично, досліджуючи колекцію від початку до кінця, а брати окремі сувої вибірково, щоб спробувати з’ясувати історію міста.
Він погодився зі мною, і ми побачили перед собою картину масштабної колонізації Центральної та Південної Африки войовничим і енергійним народом зі столицею в місті Опет, яким правив спадковий монарх, Великий Лев, та олігархія з дев’ятьох шляхетних родин. Постанови цієї Ради торкалися багатьох елементів життя, від поглиблення каналів, які сполучали місто з озером, щоб очистити їх від водоростей, до вибору посланців до богів Ваала й Астарти. Тут Астарта, схоже, мала перевагу над популярнішою карфагенською богинею Таніт. «Посланцями до богів», як ми запідозрили, були людські жертви.
Ми відкрили ретельно занотовані фамільні дерева, засновані, як у системі юдеїв, на генеалогії по жіночій лінії. Кожен шляхетний чоловік або жінка могли простежити свій родовід до самого заснування міста. З хроніки було також очевидно, що їхня релігія входила в систему їхнього життя, й ми мали всі підстави припустити, що йшлося про конвенційну форму політеїзму, якою правили головний бог і головна богиня, Ваал і Астарта.
Просуваючись далі в часі, ми знаходили нові фактори, що вторгалися в життя стародавніх мешканців міста Опет і привертали до себе увагу правлячого царя. Швидке пересихання озера Опет загрожувало життю міста, й 296 року Великий Лев послав сім тисяч рабів на роботи з поглиблення каналів, які сполучали озеро з морем. Він також розпорядився послати загін у тисячу людей із власної охорони під командуванням воєначальника Рамусе з наказом «просуватися на схід до того місця, звідки з’являється сонце, не зупиняючись і не втрачаючи рішучості», аж поки вони дійдуть до східного моря й відкриють дорогу до північних земель, про існування яких повідомив морський полководець і мореплавець Габбакук Лал.