– Усі горшки в печі перевернула, тож довелося знову розпалювати та борщ варити. Ото такий ранок був – самі нерви, – хвалилася Мар’яна. – Дітям по шматку хліба дала, а сама й крихти до рота не поклала. – Вона все на небо поглядала. – Вітер піднімається, отже, знову погода мінятиметься. Хоч би тільки дощ не пішов, бо й так холодно дуже. Солдатикам нашим тепла погода вкрай необхідна. – Якими б не були їхні власні біди, а за своїх бійців вони, здається, ніколи не забувають. – Окопи ритимуть, і ночувати просто неба доведеться. А в нас… Тільки німця погнали, одразу й терпець увірвався – так захотілося нормального мирного життя. І коли тільки все скінчиться? – Вона знову поглянула на небо і не могла зрозуміти, чому Бог так довго зволікає зі своїм рішенням.
– Діждемося, – хотіла Горпина радісно сказати, але, важко зітхнувши, замовкла. – Ванько, козак наш малий, одужав? – спитала, придивляючись до Мар’яниного змарнілого обличчя.
– Повеселішав, і лобик уже не такий гарячий.
– Слава тобі, Господи. – Горпина, повільно переступаючи стомленими ногами, пішла до хати.
Через декілька хвилин уже помішувала в мисці гарячий пісний борщ, сьорбала його та підхвалювала. Уляна й собі почала ворушитися на ліжку.
– Чому про Надю нічого не розказуєте? Хто ж народився? – видно, намагалася хоч на хвилину забути за своє.
– Знову хлопчик. Поменшало чоловіків, то самі хлопці народжуються, – повідомила з гордістю Горпина. – Правда, багато загинуло, то коли ще та рівновага відновиться. А цей гарний, не худий, незважаючи на такий час, і не слабкий. У Тоні набагато слабший був. – Вона не замовкала, аби тільки її слухала бідна Уляна. – Намучилися ми з нею. – Про те, що чула від Наді, вирішила нікому не говорити. Вона багато таємниць носила в собі, цю також сховала якомога далі. – Вистояла баба Горпина і цього разу, правда, якби не партизанська моя загартованість, то і я могла б поряд лягти, – сказавши, задумалася, звідки ж взялася сила. – Зі своєю старістю всю ніч над нею простояла, аби тільки нічого поганого не сталося, бо Тимофієві обіцяла. Тож і забавляла, і умовляла, і крутилася, мов муха в окропі. Повертало вже на те, що ані її, ані дитини не буде. Та на все милість Божа. А от його вона й не знала, може, тому й життя не в той бік пішло. Городські вважають нас забитими людьми, але вони помиляються, ми осмислено життя розуміємо.
– Ой, не кажіть такого, Горпино Петрівно, ми теж грішні люди. Нібито все й розуміємо, а не дай Бог чого, як оце з Уляною сталося, то можна й розуму лишитися, – зірвалося з Мар’яниних уст.
– Надумала, коли про таке бовкнути. – Горпина навіть стукнула ложкою по столу. – Гріх таке говорити, – сердито поглянула. – Уляна дуже сильна жінка, голодовку пережила в тридцять третьому. Коли тоді розуму не лишилася, то тепер усе переживе. – Вони й досі всі свої події порівнювали с тим тридцять другим і тридцять третім. – Страшне, звичайно, горе, але на те й розум Бог дав, – не зводила очей з Уляни, яка тремтячою рукою ледь несла ложку до рота. – Пам’ятаєте, Лаврентій говорив, що просто так і волосина з голови не впаде, – додала ще й про нього, бо йому тут усі вірили. – Життя, думки, вчинки – усе пов’язано, усе переплітається. А ви, грішні люди, розплітайте та думайте: чи за гріхи, чи во благо, як піп Федот каже. У святих книгах написано, що настане той час, коли живі заздритимуть мертвим. То, може, якраз про цей час писалося? – пильно поглянувши на всіх, Горпина знову згадала розмову з Михайлом. Але цього ранку думки так швидко змінювалися, що й сама ледь встигала за ними. – Наді ще того не зрозуміти, а Уляна переплаче та чекатиме Катю і Митю. – Вона відчувала, що й тут своїм словом зробила вже багато чого. – Думаєте, мені легко? Усе кудись іду, когось рятую, буває, і не хочу, але нікуди подітися. Сказати, що роблю це за якусь нагороду, то ні. Останнім часом зовсім ні з чим повертаюсь. Навіть борщ у вас соромно просити, бо й у вашій хаті багато не заробила. Ви мене зрозумієте пізніше, коли до моїх літ доживете. Покидає мене силонька, діточок своїх вже давно немає, чоловіка – ще з громадянської, а я стала вже не та. Боюся старості, бо нема до кого голови прихилити. Хилю її до вас, до Тимофія, до Антоніни, ви ж мене прийняли, і бачу, що не чужа я вам. Погані думки і в мене бувають, але жену їх від себе. Бога боюся, та й людям відмовити не можу, ото і тиняюсь так по хатах зі своєю торбиною. – Їй сьогодні й самій хотілося, щоб її пожаліли. Як ніколи відчувала, що захитався той твердий стрижень, який весь час її тримав. – Пам’ятаю, як перший раз попросили поїхати до партизанів, – пригадувала вона, – оглянути поранених. Я так не хотіла, так не хотіла, а мені немов на вухо хтось нашіптував: «Схаменися, Горпино! Що ти Господу скажеш, коли час твій настане доповідати про діла свої? Люди на межі життя і смерті, тебе як Бога виглядають, а ти тут роздумуєш». Взяла після того свою торбину та й поїхала.