– Мар’яно, дозволь, – просила й Анюта. – Що ж той шматок, коли у них аж руки тремтять.
– Діли, Павле. – Мар’яна повернулася на бік і зустрілася з голодними поглядами своїх дітей. – Теплою водою з печі запивайте, щоб ніхто не вдавився, – уже й говорити краще у неї виходило.
Усі їли хліб, добре пережовували його, аби довше в роті затримати, смачно запивали водою й одразу веселішали.
– А картоплю коли їсти будемо? – нарешті почули голос Василька, який раніше ніколи не замовкав.
– На вечір нехай. Грубку протопимо, а на ній картоплю нагріємо, – пропонував Павло, поглядаючи на матір, яка у відповідь ледь помітно усміхалася. – Тітка Оля навіть декілька огірків солоних поклала. Ото вечеря буде! – дивлячись на менших, він і сам облизувався.
– Я завтра до родичів на Шлях піду, може, й вони щось дадуть, – повеселішав Василько.
– Ні, не можна, – намагалася заперечити Мар’яна.
Вона допила свою воду, але й після того не могла сказати, що останнє забирати не годиться, зараз у всіх однаково.
– А я подивлюся на димарі, хто піч топить, до того і зайду, – кмітливий Василько швидко оживав.
– Не смій, матір слухати треба, а то й від мене потиличника отримаєш! – гримав на нього старший брат.
Тепла усмішка ніби осяяла лице Мар’яни. Вона вкрилася периною, бо давно вже не могла зігрітися в цій хаті. – Топи грубку, – нарешті прошепотіла розбірливо, – до тридцять третього вже не дійде, – навіть зітхнула полегшено.
Про що вона думала і як таке відчула, не знала й сама. Відчинивши двері, Павло у сінях побачив торбинку з вівсом. Довго її розглядав, поки заніс і показав матері.
– Звідки взялася? – не переставав дивуватися. – Коли я заходив, її точно не було, – пішов дивитися сліди у провулку. – Мабуть, дядько Максим, – міркував, повернувшись.
– Ні, то Ігнатович приніс. – І Мар’янин здивований погляд спинився на іконі Спасителя.
– Стовчемо сьогодні й супу наваримо! – кричав Василько.
– Це ж той Ігнатович, який нашого дядька Тимофія арештував, – перебив його Павло.
– То невже не варитимемо? – заплакала Любочка.
– Будемо. – Мати повільно зав’язала торбину і поклала біля себе. Сама лише поглянула на Павла, ніби й збиралася щось сказати, але, стуливши аж синюваті губи, мовчала.
Через декілька днів відправила обох хлопців із дядьком Максимом на хутір, звідки вони привезли декілька в’язок сіна та невелику передачу від тітки Одарки, де навіть м’яса дикого кабана кіл зо три було. А ще через місяць колгоспу виділили зерно для сівби і по мішку на двір дали людям. Закрутився після того млин, а люди потоком йшли вулицями села із борошном. Запахло в хатах хлібом. Тільки й розмов було про хорошого голову колгоспу та голову сільради, які порятували їх від голоду. Старші просто раділи, а діти на все життя запам’ятали, як колгосп урятував їх від неминучої і страшної смерті.
Потекли струмки з веселими піснями, гріючись під весняним сонцем, а в небі вітали людей перші птахи. У повітрі запахло талою водою і знайомою свіжістю. Яка то була у всіх радість!
– З Благовіщеням вас, дорогі мої! Дожили до весни, слава Богу. Ще тижнів зо три – і корови на траву вийдуть. Тоді можна буде сказати, що з голоду померло зовсім мало людей. Навіть гарби тієї, в яку складали одне на одного у тридцять третьому, ніхто на вулицях не бачив, – радісно посміхався дід Сава, зайшовши до Мар’яни.
– Для чого це ви, діду, вуса поголили? – помітила вона одразу.
– Колись бабі Проні пообіцяв: як до весни не помремо, то я вуса збрию, бо вони їй давно не подобаються. Тепер доводиться слово тримати. – Дід ховав усмішку та за звичкою розгладжував рукою не вуса, а голені щоки.
– Якщо без жартів, то для чого? – знову питала, бо з худим зморшкуватим обличчям дід Сава був схожий на жалюгідного жебрака.
– Був у мене такий час цієї зими, коли вже насправді до Бога готувався, – зізнався він по правді. – Як уявив, що лежатиму в труні такий маленький, худий, самі вуса стирчатимуть у різні боки, то взяв і поголив, щоб ніхто наді мною не сміявся.
– Усе жартуєте. Де ж правда, діду? – Мар’яна розгребла у грубці жар і прикрила дверцята.
– Самі й вибирайте правду, яка вам більше сподобалася. А в мене все так і було – і баба Проня пиляла за вуса, і думки дурні в голову лізли. Якби не Григорій, то не знаю, чим би воно закінчилося. Він нам то хлібину привезе, то ще чого-небудь, а ми іншим разом ще й лаяли його, бо і в них нічого зайвого не було. Але раділи та хвилювалися, щоб не перестали ті пайки їм давати. Тепер буду ждати літа. Ягоди підуть, вітамінів наїмся, потім знову вуса відрощу, бо по ваших обличчях я зрозумів, що в селі таким мене не вгадають.