Вони раділи, що знову бачать того діда Саву, який вистоїть у будь-якій ситуації. А від його жартівливих слів завжди прибувала якась життєстверджуюча енергія.
– Ми сьогодні борщ зелений зварили, хлопці на березі біля річки щавлику молоденького нащипали та яглиці. Ой, і добре пахне! – примовляла Мар’яна, дістаючи горщика з печі. – То давайте пообідаємо разом на Благовіщення.
– Пропозиція непогана, але там Горпина з Тонею до себе запрошують – Тимофій листа надіслав, – останні слова сказав повільно і тихо, ніби й зараз це була велика таємниця.
Мар’яна від несподіванки випустила кочергу з рук і мало не перевернула в печі горщика з готовим борщем, від чого діти злякано сахнулися.
– Живий, значить! – глянула на святий куток і наклала на себе хрест. – Усю зиму за нього Богу молилася! – полегшено зітхнула.
– Та хіба тільки ти. – Сава тер рукою не тільки неголені щоки, а й свої глибоко запалі очі.
– А пише що? – Мар’яна, схрестивши на грудях руки, ще й досі вдивлялася в очі Спасителя та дякувала.
– У тайзі, тільки не в тих краях, де я був, а набагато далі. Звісно, конкретного нічого, боїться. Просять місцевих жителів переправити листа до поїзда, а ті далі передають, хтось із добрих людей і в поштову скриньку вкине, – він точно знав, що з тих часів у тому ділі нічогісінько не змінилося. – Повідомляє, що писав двом своїм знайомим, аби вони добилися перегляду справи. Надіється, бідолаха, але чи вийде, – додав, знизавши плечима. – Хто захоче біду на себе накликати?
– Слава Богу, що вісточку дав. Нам аби знати, що живий наш Тимофій, – защебетала вона. – Ходімо скоріше, і мені почитати листа не терпиться. І яка все-таки весна хороша прийшла – тільки гарні новини. Тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити, – поплювала через ліве плече. – Тітка Одарка нам хату сусідську пропонує, людина померла, а родичів немає. То Максим пообіцяв розібрати її і сюди перевезти. Скоро поїдуть із моїм Павлом, а там, може, і Никифорович із ними. Мені тільки б з Юхимом про коней домовитися, бо на всю бригаду після такої зими всього двоє робочих залишилось. Коли все буде у дворі лежати, то складуть. Дай тільки Боже, щоб усе так і вийшло.
– А що ж Ігнатович, так тобі на хату нічого й не дав? Восени двісті кубометрів лісу по рознарядці привезли. – Вона про те давно знала, але він далі розказував: – Виділявся для вдів, а ті його так і не побачили, бо голові хату збудували та міліціонеру. – І це було всім відомо. – От що роблять і ніякого гріха не бояться. – Йому так хотілося сказати про це, що він аж повторив декілька разів.
– Нехай собі жирують, діду, аби нас не чіпали. – Мар’яна навіть посміхнулася. – Попереду весна, а за нею – літо, зараз, дай Боже, всім на ноги стати та до нового врожаю дожити. Може, це вже останній голод був?! Скільки ж можна нас ним морити? – І навіть думка про останній голод була для неї радісною, бо вона цього разу нікого з близьких не поховала.
2
Скоро від снігу і згадки не лишилося. Щодня все більше зеленіла трава, і Мар’яна нарешті вивела з хліва свою корову, яка, опустившись на зігнуті передні ноги, жадібно скубла невисоку травичку. Згодом вона паслася вже на своїх чотирьох. Веселішали люди в селі й починали братися за роботу. За дідовою хатою, де стежка городами тягнулася на Шлях, діти гралися у вибивного. Здавалося, що малеча позбігалася сюди з усіх вулиць, такий тут гамір стояв.
– Нехай покричать, – махнув рукою дід Сава. – Головне, що село оживає. Он і сусіди виглядають, ніхто не лається, а навпаки – радіють, бо забули, як діти сміються. – Сам знову прислухався до їхнього галасу, так він його тішив. – А ти, Мар’яно, їсти наварила, хлопці з колодами скоро приїдуть? – нагадував про головне.
– Голодні не залишаться, навіть каша пшоняна з молоком на них чекає. З минулої весни такої смакоти ще не їли, – її обличчя аж сяяло від радості. – Слава Богу, корова на ноги стала, літрів по три молока давати вже почала. – Сама все поглядала на дорогу.
– Ти так сьогодні хвилюєшся, наче перед весіллям. – Дід любив сказати щось таке, після чого ще й очі примружити.
– Ваша правда. Мабуть, і перед весіллям так не хвилювалася. Бога прошу щодня, аби усе задумане збулося, – а в очах то блиск з’являвся, то тривога. – Коли увійду в свою хату, тільки тоді заспокоїться моя душечка, – сказала те, що Сава й так знав.