Виглядала вона ще зранку, а лише під вечір на вулиці з’явилися коні та велика гарба з колодами. Ще здалеку помітила, що в Никифоровича вже й ноги заплітаються, але він ішов попереду, час від часу схоплювався рукою за голоблю, а потім знову покрикував на коней. Максим же з хлопцями пхали гарбу ззаду, боялися, що коні її не дотягнуть. Ще зимою уявляла, як вона відчинятиме їм свої ворота, тепер же і відчиняти нічого було – все за зиму спалено. Навіть від плетеного тину нічого не залишилося. Але їй не шкода було, головне, що все уже минулося.
– Заїжджайте, хлопці! – крикнула голосно, як тільки вони наблизилися. – Бог нам у поміч, – поспіхом перехрестилася.
А побачивши сусідів, які збіглися на невелику толоку, не могла повірити, що вона нарешті дочекалася. Що б не робила, час від часу її погляд шукав Максима, могла й залюбуватися на мить, як він вправно складає помічені ним колоди.
– Ось тобі й перша поїздка, – згодом доповів Мар’яні. – Завтра і післязавтра привезуть із хутора інше. Хуторянам потрібна моя допомога – тому хату підремонтувати, тому хлів скласти, то ж привезуть самі, бо наші коні заслабі, ледь дійшли цього разу.
– Виходить, за стару хату ти їм ще ціле літо відроблятимеш? – здивувалася вона.
– Не я сам, ми з Павлом разом, ще й твою до осені складемо, – заглядав у її очі та посміхався.
Мар’яна дивилася на нього, затамувавши подих, як колись на перших бійців, що з фронту поверталися, і її серце приємно щеміло. Хтось ніби шепотів на вухо: тепер вона не сама зі своїми бідами, є кому піклуватися про неї. Це було таке відчуття, про яке вона вже забула, тому й прислухалася до того приємного тепла, яке розливалося в грудях. І їй здалося, що вона вперше після багатьох років поневірянь була щасливою.
– Мар’яно, у тебе не жар часом? – Дід Сава помітив, як вона дивилася на Максима. – Людей годувати час, стомилися так, що з ніг падають. – Він здогадався про її почуття і не хотів, щоб інші це помітили. – Коли нема чим, то веди до мене. У моєї баби і вода тепла помитися знайдеться, і повечеряти буде що.
– Та ні, у мене все готове, – ніби прокинулася від його слів.
І вона разом з ними рушила до Анютиного двору. Вже й розказала, що їстимуть, аби вони швидше переступали ногами, і про свою тітку Одарку все розпитала, а вони ледь плелися. Максим теж був страшенно стомлений, але щасливий.
– Що значить – молоді! – обізвався Никифорович, – показуючи на Василька та Павла. – І робили хлопці добре і бігом побігли, а я, грішним ділом, думав, що не дійду. На половині шляху було хоч лягай, – скаржився на втому, але й він сьогодні був задоволений, вважаючи, що діло зрушилося.
– Я така рада і така всім вдячна. – Мар’яна аж руки до серця прикладала. – І знайте – дякуватиму до самої смерті. Може, комусь і здадуться смішними мої слова, але тільки не вам. Ви ж розумієте, як це одній матері з чотирма дітьми жити по чужих кутках? Дай Боже нікому того не знати. – Здавалося, що від великої радості їй потрібно виговоритися.
Коли, обмившись теплою водою посеред двору, чоловіки з апетитом вечеряли, вона тільки встигала доливати в миску борщу із великого горщика та докладати в іншу миску каші. Любувалася і своїми синами, яких сьогодні було не впізнати – незважаючи на порожні шлунки, вони їли не поспіхом і говорили про роботу як дорослі. Раділа Мар’яна за них, і чомусь спало на думку – шкода, що Федір їх такими не бачить. Навіть на небо підняла очі. Звідти вже світили яскраві зорі, а коли проводжала чоловіків – то й місяць серед них умостився.
– Ви їдьте, Никифоровичу, а я пішки піду, треба ще до Харитона зайти, – вигадав таке Максим.
І Никифорович, сідаючи на воза, посміхнувся в рукав та вйокнув на коней:
– Но, мої дорогенькі! За вас теж тут не забули – і водичкою напоїли, і травою нагодували, ще трохи й ви відпочиватимете.
– Їхав би й ти. – Мар’яна пропонувала Максимові якось невпевнено. – Теж стомився.
Коли на людях, то інша справа, а наодинці не знала, про що й говорити. Слова плуталися, думки також, а серце аж вискакувало з грудей.
– Я вже відпочив. – Він не зводив з неї очей.
Знову той погляд, якого вона не може витримати. А в голосі так багато тепла і ніжності, що аж душа терпне.
– Вечір який гарний, і місячно так давно не було, – говорили його вуста вже зовсім близько. – Та і йти від тебе не хочеться. – Він вагався, бо вона ще не сказала жодного слова. – Ти теж так думаєш, тільки не наважуєшся, – таке не складно було прочитати на її обличчі. – Виходить, що ми з тобою у своєму віці схожі більше на дітей, ніж на дорослих.