Здавалося, що його слова пестили не лише слух, вони гладили волосся, лоскотали шию, роздмухували довкола запах бузку і прикладали до грудей шматочки гарячого сонця. А коли його руки обняли її за плечі, потім за талію, – вона й сама стала пташкою. Якби й хотіла його відштовхнути, то не знайшла б у собі сили. Здавалося, що й землі під нею не було, коли він її цілував. Навіть не припускала, що колись зможе відчути себе молодою, а цього вечора так і сталося. Її закам’яніле серце тануло, немов лід на сонці.
– Максиме, пусти мене, – здається, отямилась. – Видно як удень, ще побачить хто, – не когось вона налякалася, а себе, зімлівши в його обіймах.
– Годі боятися. Я не можу так більше. Щодня виглядаю тебе. – Тепер його мова здалася зовсім земною. – Дружини в мене немає, а твій чоловік не Бог – не воскресне, ти й сама це розумієш. То чому б нам із тобою не зійтися? – Він уперше був таким наполегливим.
І Максим знову обнімав її худі плечі та цілував вуста – тільки кудись поділася та трепетна невидима мить, яка підняла її до неба й опустила на землю.
– Діти можуть вийти у двір, а може, й так здогадуються, чому я тебе так довго проводжаю. Вони ж уже дорослі, мені соромно буде перед ними, – говорила щось не те, але спинити себе не могла.
– А далі як жити збираєшся? Ти ж мене і відпустити не хочеш, і любити боїшся. Із синами твоїми я б і сам якось домовився, певен, що зрозуміли б. Але ти сама повинна вирішити – житимеш зі мною чи… – іншого він навіть не хотів припускати. – Скажи мені хоч раз відверто – чи думаєш про мене?
– Думаю, Максиме, щодня думаю, – така відвертість аж саму її струсонула. – Коли ти дивишся на мене, тоді аж ноги терпнуть, – опустила очі, наче молода дівка. – Перед сном щодня розмовляю з тобою, обнімаю, а поряд сплять четверо дітей, – зізналася тихо, не піднімаючи очей. – І соромно мені, Максиме, і страшно стає, і як далі жити – не знаю, – вмить з її очей покотилися сльози. – А я жива жінка, я хочу любити, хочу, щоб ти цілував мене, і хочу лягати спати у твоїх обіймах. – Вона терла рукою обличчя і не шкодувала, що відкрила йому свою душу.
Від її слів, від її солоних губ і його серце стискалося до болю.
– То як же нам бути? – прихилив до неї свою трохи посивілу голову. – Ходімо до мене, а рано-вранці прийдеш додому.
– Ні, я вже зарані бачу, як твоя мати гляне на мене, а там сусіди здогадаються. Ні, я так не зможу. Ніколи так не зроблю, – у неї аж руки тремтіли.
– Мар’яно, я тебе не розумію. Ходімо в сільраду та розпишемося, щоб ти була законною дружиною. То як, підеш за мене?
– Піду, тільки коли хата в мене буде. Скажуть: ще хліба не наїлися, а вона вже до чоловіка спати прийшла. Недовго чекати залишилося, доживемо і до наших днів. – Вона була схожа на наполохану пташку.
– Не хочеш, значить. Хату я тобі й так складу, раз обіцяв. А інша на твоєму місці пішла б прямо сьогодні й ні про що не думала б, – навіть образився.
– Я так вихована і по-іншому не зроблю. А ти чоловік вільний, коли подобається Феня, то можеш женитися. Ніколи на дорозі не стану. Чуєш? – У ній заговорила якась образа на життя, чого вона й сама не могла зрозуміти. – Дітей у неї немає, і тобі легше житиметься, – хотіла його обнімати, але шепотіла щось не те.
– Не віриш моїм словам, – сказав розчаровано. – А мені не двадцять і не тридцять, – додав, зітхнувши.
Здавалося, що та нова жінка, яка в ній прокинулася, сьогодні не хотіла чути про його вік, лише про любов. Вона намагалася всіх викинути з його серця, навіть тих, які туди колись випадково потрапили, і господарювати самій. Мабуть, тому й чекала, що він скаже ті головні слова саме в цю мить, яка здалася їй вирішальною.
– Не сердься, Максиме, я і правда не знаю, що кажу. Це, мабуть, від ревнощів. – Сама не розуміла, для чого розірвала те солодке простирадло, яке вже було її огорнуло. Тепер, заглядаючи в його очі, шукала в них той хвилюючий погляд, але замість нього бачила лише чоловіче бажання.
Йому були невідомі тонкощі жіночої душі, тому він ще сильніше притис її до себе. Цього вечора лише місяць був свідком їхнього поцілунку, такого палкого і гіркого водночас, бо вони обоє так хотіли любити.
Ще ніколи так не раділи люди, збираючи врожай. А коли нарешті наїлися хліба, дуже швидко почали забувати про минулу голодну зиму.
Після жнив Мар’яна зібрала всіх на толоку мазати хату. Чоловікам теж роботи вистачило. Вони вставляли вікна, навішували двері, закінчували крити соломою дах. Два дні кипіла робота, приходили й родичі з краю села, і навіть з Горвища. А в неділю всі зібралися по обіді, як на весілля – пили, їли, танцювали аж до самісінького вечора. Ніхто не пам’ятав, щоб на цьому подвір’ї так співали пісні, які аж на півсела лунали. Першим стомився дід Кирило, в якого за півдня руки заболіли від гармошки, але розходитися ніхто не збирався. Закінчилося все веселими частівками бідової Катерини.