– Виходить, що ви, діду Кириле, тепер мені родич, раз ваш син живе з моєю Катериною? – сміялася Мар’яна. – От що значить кохання, діждалася вона свого.
– Хоч і троє дітей, але багато женихів було, красива все-таки холера, – пританцьовував і дід Сава під Катеринині частівки. – Навіть полковник приїздив той, що першим Березівку нашу звільняв. А вона ні в яку, тільки за Трохима і все. Чекала, аж поки він від концтабору відійшов. Та яким би не було лікування, кохання все ж краще. Правду кажу, Кириле? Як гадаєш?
– Я був такий радий, що син видужує, то проти й слова не сказав. А вона так його закрутила, що він і досі не второпає – чи то кохання, чи то баба така. Отаманша одним словом! – по його обличчю можна було здогадатися – він теж щасливий. – То ж нехай живуть, – махнув рукою, неначе він усе-таки давав на те згоду.
– Так вони в тебе і спитали! Минули часи, коли цим ділом батьки командували. – Дід Сава теж сьогодні радісно посміхався. – А у твого Трохима, мабуть, справжнє кохання, глянь, як він на неї дивиться – як кіт на сало. І пара з них гарна – мов артисти, а не сільські люди. – Він і сам ними милувався. – Дасть Бог ще й дідом станеш, буде кому гармошку передати, а то руки в тебе щось заслабли. – І цього разу жартував.
– Та вже вагітна Катерина наша, хоча танцює, як дівка, – посміхався на ті жарти й дід Кирило. – А ти, Мар’яно, все одно не родичка, бо хто тобі зараз Катерина? А ніхто. От коли за Максима вийдеш, тоді й породичаємося.
Засоромившись, Мар’яна хотіла втекти від них, але вони її не пустили.
– Е, ні, з нами так не вийде. Ми люди давні й серйозні, тому скажи по правді – чи родичами моїми не погребуєш? – наполягав дід Кирило. – Чи, може, вважаєш, що ваш рід кращий? Не знаю, як там Максим у тебе питає, що ти його за носа водиш, а ми із Савою питаємо прямо і ти нам одним словом відповідай – так чи ні.
– Так. Буду вашою родичкою. Буду, – сміялася вона, від чого ще більше розчервонілася. – І рід ваш хороший, і Максим також. Тільки…
– Ніяких заперечень, ану, Максиме, йди-но до нас на бюро, – махнув йому рукою. – Ти Мар’яну коли в сільраду ведеш? Чи ти переріс і тобі допомога потрібна? – напустивши на себе серйозного вигляду, вони стояли мов два індики на подвір’ї. – Кажи зараз, бо в тебе час ще є, а в нас хтозна – прокинувся вранці, і слава Богу. А нам із Савою хочеться, щоб усім було добре і всі були щасливі. Такі от ми вродилися. То що? Відповідай правдиво.
– Завтра зранку. – Максим не зводив очей із Мар’яни, придивлявся, чи вона не заперечує.
– Оце інша справа, а то моя Катерина скоро онука народить, а ви все у провулку цілуватиметесь, місце там вам подобається, чи що, – так і виказав Кирило, що й він усе знає. Максим мовчав, а Мар’яна червоніла та опускала очі, мов незаймана у свої тридцять сім років. – Май на увазі: ми це питання на контроль узяли, а ти час від часу будеш звітувати, – наказував Максимові, все ще тримаючи серйозний вигляд, лише примружені очі аж сміялися. – У цій хаті, щоб усе з любові починалося, – він починав як голова колгоспу, а закінчив, як отець Федот, який умів після вінчання побажати молодим так, що й старі плакали. – От і все, – поглянув на Саву. – Тепер я додому пішов. У мого Льоньки медова пора ще не скінчилася, а моя бабця сама не впорається. Як розумієте, Кирило на два двори начальник, тільки силочка вже не та, що колись була. Зовсім не та…
– Та не спіши, поглянь-но, хто їде! Це ж наші хлопці: Іван, Микола і Митрофан – ті, що на Західну Україну подалися ще три місяці тому коней роздобути. – Сава схопив його за руку, аби він не рушив. – Голова сільради, кажуть, їх послав, – показував на дорогу.
– То про яких хлопців ти кажеш? Щось не розумію, – придивлявся й собі дід Кирило.
– Сп’янів ти, чи що? – аж сердився Сава. – Сам мені казав весною, що коней у бригадах зовсім мало, у нашій двоє, у другій – троє, а в інших взагалі по одному. Які самі подохли, бо годувати минулої зими не було чим, а яких дорізали, – ото й послали хлопців на Західну Україну.
– Та вже згадав, тільки не роздобути, а в хазяїв украсти, бо людей у колгоспи позаганяли, а деякі хазяї в них ще лишилися. Ти б тільки не кричав так голосно, бо то секрет був великий.
– Який секрет, Кириле, коли хлопці вже вдома і не порожняком їдуть! – Він аж на місці встояти не міг. – Ти хоч уявляєш, скільки це їхати довелося? – Його вказівний палець піднімався усе вище й вище. – Тисячу кілометрів в один бік, – опустив свої руки та знову дивився на дорогу. – Тепер кумекай, з одного боку воно нібито й не добре діло, а з іншого – герої все-таки! – жестикулював руками, показував і на захід, і на схід, поки сховав їх у кишені. – Вони… вже точно бачу, що вони, – сьогодні аж блищали його вицвілі від років очі. – Здається, аж п’ятеро коней прив’язано до воза, – топтався на місці, з нетерпінням готуючись до цікавої розмови. – Хлопці, ви, мабуть, ще від Житомира гадали, коли додому під’їхати, щоб на чарку не запізнитися? – знайшов, що сказати замість привітання. – Злазьте з воза, у нас не тільки випити, а й закусити залишилось, – уже скомандував, щоб люди розступилися, кивнув і Мар’яні, аби запрошувала. – То чого соваєтеся та роздумуєте? – бачив, що ті вагаються. – Невже ноги так дуже потерпли? – прислухався до їхньої тихої відповіді. – Соромитеся встати? Он воно що! – нарешті здогадався. – А ти, Мар’яно, не стій, а сюди по чарці хлопцям неси, бо горе у них за три місяці сталося – штани за дорогу на возі протерлися та не десь там, а на соромних місцях! – голосно оголосив під загальний регіт. – От бачите, не спитали мене, скільки штанів у дорогу брати треба, а я торгувати їздив не тільки поїздом, часто, було, і підводою, то бачив і таких телепнів, як оце ви, які по базарах голим задом блискали! – Сава задоволено посміхався та далі розпитував, бо багато доріг знав, і не тільки по Україні, і все йому було цікаво.