Налили хлопцям по одній, потім і по другій чарці, після чого вони й розповіли, як на Західній Україні у хазяїв коней від табунів відбивали. Де одразу виходило, а де й тікати доводилося дуже швидко. Виїхали з десятьма, а привели тільки п’ятеро, інших і в них по дорозі вкрали. А вже після третьої чарки і вони сміялися над своїми пригодами та протерті на возі штани показували. Навіть набитими мозолями хвалилися. Жінки підперезали їхні соромні місця своїми фартухами, аби змогли вони перед сільрадою встати, бо якось же треба доповідати голові про виконану роботу.
– Що ж це виходить? – знову почули голос діда Сави. – Жеребців привели, а кобилиць – то нема? – Він уже вкотре оглядав той невеликий табун. – Хлопці, і чим ви там думали? Треба ж було кобилиць брати, коня і одного вистачило б, а так ці здохнуть, і знову ми без нічого, – розводив руками.
– Наступного разу ми вас із собою візьмемо, будемо коней від табуна відбивати, а ви під хвіст заглядати, – кричав Іван Бохан, збираючись їхати далі.
– Ви, хлопці, як маленькі, та не під хвоста ж треба було дивитися, а під пузо, так простіше! – Дід із серйозним виглядом то піднімав плечі, то опускав їх від здивування. – Послали, а вони не можуть кобилу від коня відрізнити! – іще підкидав, аби всі сміялися, а вже коли й сльози витирали, неначе меду напився.
Додому почали розходитися, коли череду побачили в кінці вулиці.
– Та зачекай, Кириле, я ще одну новину забув тобі сказати, – наздоганяв його дід Сава. – У Кудленків знову яма у дворі здоровенна. Знову хтось закиданий той погріб копав – золото шукав. Це ж вкотре?! Ти чув про таке?
– Чув, – сміявся дід Кирило. – Цього разу то вже свої хлопці, які з війни додому прийшли. Усі вже шукали, то ж і фронтовики вирішили знайти під своїм порогом. З чим чорт не шуткує! Якби не вони, то когось би лаяли, а так усе тихо.
– А я тобі скажу, що те діло серйозне і розкопки ще на цьому не закінчаться, ось подивишся. За золотом їздили на край світу, а тут, може, воно у дворі лежить. Уже навіть у мене руки чухаються. А раптом знайшов би? – від такої думки аж очі під кудлатими бровами зблиснули.
Здавалося, ніхто не вірив у те золото, але не минало й тижня, як знову цікавилися – чи ніхто не копав? Коли зійдуться на весілля, вип’ють, так і починають про панський глечик згадувати, бо він так і сидить у кожного на думці. Мар’яна теж інколи мріяла потримати в руках хоч одну монету і все перепитувала в діда Сави: скільки платтів можна на неї купити, бо те, що ховалося в найпотаємніших куточках душі кожної жінки, іноді просиналося і в неї. А насолодивши душу хоч розмовами, знову ховалося глибоко. І не дивно, адже їхні мрії від реальності були так далеко, як зірки від землі.
Коли Мар’янин двір опустів і встановилася тиша, вона вперше заводила корову в хлів, забувши про який її Муська опиралася і не хотіла.
– Почекай, Мар’яно, – бігла через дорогу баба Проня. – Зараз їй пійла смачненького дамо, я ж залишила, коли миски після гулянки мили, – і, схопивши відро у дворі, дала корові попробувати. – Ось так, звісно, що добре, – знову піднесла руку до її мордочки. – Йди за мною, це твій, тут ти була хазяйкою, будеш і надалі. Він теплий, глиною помазаний. – Примовляючи, вона завела туди корову і прив’язала. Потім побризкала на неї йорданською святою водою, заодно по всіх кутках, щоб ніяке бісеня тут не приховалося та не лякало худобу. – Завтра теж її пригости. Віднині у своїй хаті ночуй, залишати порожньою не бажано, бо й вікна, і двері – все на місці стоїть. А я тобі перину на новосілля приготувала, не говорила при всіх, щоб зайвих розмов не було. – Баба перейшла на шепіт. – Антоніна та її мати своє старе пір’я дістали, а матерію Григорій наш привіз. – Вона подала знак дідові, і той за хвилину з’явився з новенькою периною, а потім розстелив її на полику, який ще пахнув свіжим деревом. – А Максим ліжко з дерева зробив, бо не поміститесь усі разом. – Вона загадково посміхнулась. – Він хіба нічого тобі не говорив? – злегка смикнулися її брови від здивування.