– А що, природа своє бере. – Горпина, ще не дійшовши, здогадалася, про що тут говорять. – Одні без чоловіків залишилися, інші повиростали, а заміж нема за кого виходити. Я он уже другу дитинку прийняла без батька. Раніше таким жінкам було б хоч топись у річці, тепер і сама судити їх не можу. Жити якось треба, коли чоловіка немає, то хоч дитину матиме, буде про кого піклуватися, а на старості води хтось подасть. Що за життя, коли одна жінка в усьому світі. – Вона говорила не лише про тих самотніх жінок, а й про себе також. – Бог простить. Думаю, що це не найтяжчий гріх. – Сама топталася на місці, хотілося і їй з Мар’яною поговорити.
– Ти йди, Саво, он до тебе вже гість поспішає, – кивнула на Кирила, – а ми Антоніну провідаємо, поки час сьогодні є, бо за роботою давно не збиралися. Колись у неділю зранку, було, й піч витопиш, і в церкву встигнеш, а після відпочити час знайдеш, ще й на лавочці під вечір посидиш та побрехеньки послухаєш, тепер, мабуть, день малий став чи ми постаріли. – Взявши під руку Мар’яну, яка завжди горнулася до неї, як до рідної матері, повела до лавочки під Тониним парканом. Сама знову повторила, що прийняла дитину без батька, але у відповідь знову нічого не почула.
– Ти про щось своє думаєш? – Помітила її розгублене обличчя і очі, які бігали туди-сюди.
– А що казати, коли, мабуть, і в мене таке приймете, – нагнула свою голову, таке мовивши. – Про що раніше думала? Навіть не знаю, – знизала плечима. – Такі почуття були прокинулися, за якими навіть забула, що після того діти народжуються, – тепер і сама дивувалася. – Ось так закінчилося моє запізніле кохання. – Вона важко зітхнула, ніби зарані знала, що розбитий глек уже не склеїш. – Пройшло воно, мов бабине літо, як льодяна бурулька на сонці розтанула душечка та й знову замерзла. – Натрудженими руками вона терла очі.
– А Максим про це знає? – мабуть, і Горпина того не очікувала.
– Ні, тільки зібралася йому сказати, а він уже кращу знайшов.
– Не говори так, Мар’яно, бо то неправда. – Вона вже давно готувалася до цієї розмови, бо не було такого випадку, щоб дізналася останньою. – У всьому Ігнатович винуватий, це він усе зробив, аби вас не розписати. І що та печатка кажуть? Воно ніби й нічого, але все одно чоловік себе вільним вважає, а ти весь час думаєш, хто як поглянув та що подумав, бо так не по-божому. Там люди, а вдома діти – все одне до одного. Але, кажуть, і Феня гріх на душу взяла – все ж напоїла його чимось. Довго бігала то до баби Палажки, то до Лисавети, а чим вони займаються, люди знають.
– Усе, мабуть, простіше – набридли йому чужі діти, і я також, – не хотіла Мар’яна вірити ні в які чари.
– Не те говориш, не те… Напоїла гадюка. Було, Максим три дні на роботу не ходив, так його мотало в саду, мало кишки не виплюнув. Казали сусіди, що навіть кущі смородини від того засохли, – виклала все, що чула. – До того п’яним його ніхто не бачив, а після – мало не щодня. Лисавета й сама заманювала та пригощала – то двері в неї перекосилися, то погріб обвалився, бо твоє щастя її вдень і вночі мучило.
– Он мій батько ще не забув, як її мати щось таке говорила вранці перед своєю клунею, – приєдналася й Антоніна, вийшовши на вулицю, – що потім звідти пацюки та миші виходили, як ті гуси – одне за одним, по стежці городом так і йшли до берега. – Доказавши, вона навіть не посміхнулася, бо в те вірила. – Кажуть, що чорну книгу читала, то й Лисавету навчила. Думаю, що то вона мого Івана зі світу зжила, – пригадала й зовсім давні часи, аби Мар’яну заспокоїти.
– Я знаю своє – Максим сам винен. – Їй не хотілося вестися ні на які забобони, хоча й сама різне думала. – Тільки як же тепер мені бути? – шукала поради в Горпининих очах. – Дійсно, хоч із кладки та у воду. Ніби й років небагато, а так нажилася, що й ворогу не побажала б.
Одне говорити, а інше – думати. Про те, що її з Ваньком знову запрошував Федір до річки, змовчала. І про те, що й самій втопитися хочеться, вирішила взагалі не говорити. Про лукавого, який уже й серед білого дня не дає їй спокою, намагалася сказати, але й рота не змогла відкрити. Почала вже й вона думати, що і їй Лисавета щось наворожила, бо й дня не минало, щоб знову та думка не крутилася в голові. Останнім часом нова з’явилася – піти до Феськи Драної, нехай збавить її від тієї дитини. Учора вже й до її хати підійшла, довго вагалася, поки поріг переступила. Але, коли в хаті побачила закривавлені ганчірки і якусь бліду жінку на полику, одразу втекла. Усю ніч не спала, вранці знову неначе хто її штовхнув. «Не потрібна тобі та дитина. Не потрібна». Аж хололо все всередині від того голосу. Мар’яні навіть здалося, що вона не встоїть під таким потужним натиском. «Хай буде, що буде», – стала повторювати про себе, неначе вже дала згоду на те, щоб убити свою дитину.