– Ще додумайся дітей посиротити. – Здається, Горпина здогадалася про її внутрішню боротьбу. – Як візьмеш у голову, то сатана може й не відступиться, – налякала її такими словами. – А як тільки Феська по кусках витягне з тебе дитинку, повік мучитися будеш. А він знову змушуватиме тебе накласти на себе руки.
– То як же мені бути? – Розгублена Мар’яна мало не знепритомніла. – Ще місяць-другий – і люди заговорять, його ж не сховаєш. – Вона помацала руками свій живіт, неначе намагалася пересвідчитися, чи насправді там є нове життя. – А мені як пережити такий сором – і від людей, і від дітей своїх? Що ж я наробила! – Вона плакала над своєю долею гіркою, і ніякі слова не могли її втішити.
– У церкву йди, помолися, причастися та службу замов, – радила Горпина, – воно й попустить. А потім якось буде, – гримала, бачачи її розгубленість.
– Мені, ти думаєш, краще? – І Тоні не сподобався такий її настрій. – Мені теж важко самій, але я дочекаюсь свого Тимофія, хоч на старості, а повернеться, – цього разу її рішення було твердим.
Намагалися говорити про се та про те, аби тільки відволікти Мар’яну від поганих думок. А воно новин веселих і не було.
– Чоловіки цієї весни досадили ліс, вийшло, як і планували – п’ятдесят гектарів, – Горпина перейшла на іншу тему, думаючи, що вона веселішою буде. – Назвали його «Бельків», на честь Белька Антона Архиповича – нового голови колгоспу. Він нібито й не хотів, щоб та назва прижилася, але всі наполягали, бо все-таки це його ідея, – продовжувала далі.
А згадавши більш веселі новини, почала зовсім іншим голосом:
– І звідки, ви думаєте, я прийшла? – Її очі виказували – буде велика таємниця. – Ходила до Соні Іваненкової, її паралізувало, а Михайло Адамович якраз у район поїхав. У бідної ні рука не піднімається, ні нога не ворушиться, навіть рота покривило. Бач, що нерви наробити можуть. А чого? – більш за все хотіла довести, що тепер у селі різного вистачає, то ж і Мар’янині новини не будуть якимись шокуючими. – Дочка матір довела, – продовжувала далі. – Зв’язалася її Люба з нашим міліціонером і як здуріла – отак влюбилася. А йому що, він і раніше не проти був погуляти, а тут і ночувати почав у неї. Тоді дружина й не витримала, прийшла до них додому. Поговорити з Любою не вдалося, її якраз не було, а мати у дворі щось робила. Зоя Кирилівна давай у неї питати: чому так погано дочку виховала? Згодом розійшлася та ну на неї кричати. – Горпина розказувала складно, тільки ніхто не зрозумів, на чиєму вона боці. – Що робити Соні? Вона й сховалася в хату, ще й двері защіпнула. А міліціонерша по вікнах палицею давай бити та по шибках, забула навіть, що вона вчителька. Від переляку мати знепритомніла, а та додому втекла. І хто, скажіть, у кого вибачення повинен просити? – намагалася розплутати той клубок. – Усе б минулося, але тепер Соня калікою може залишитися.
– Що б не говорили, а дружина в нього і красива, і розумна, і діти в школі її люблять, бо вчителька від Бога. Він теж непоганий – високий, статний і не дуже вредний, от тільки гуляка великий. І як з таким можна жити? – приєдналася до розмови й Мар’яна.
– Отак і живе, троє діток, куди їй подітися… – хитала головою Горпина.
– Мало не забула ще про одну новину – тим хлопцям, які на Західну Україну за кіньми їздили, по пошті гроші прийшли, – пригадала й Антоніна. – Усім мали виплатити, а отримав один Іван з нашої вулиці. Усі інші гроші начальник пошти собі забрав. Невже думає, що його за те не посадять? Це Харитон десь почув, а коли додому повертався, то й мені розказав. Ніхто тільки не зрозумів, хто ж їх прислав?
– Мабуть, район, бо він їх і посилав, після того Івана в районну міліцію на роботу взяли. А недавно його і ще чотирьох міліціонерів знову на Західну за кіньми відправили, тільки вже поїздом, – таке Мар’яна чула від діда Сави.
– То старі новини, бо вони вже повернулися. – Горпина махнула рукою. – Іванова дружина по секрету сказала, що їздили не у формі, а в домашній одежі, і привезли товарняком аж двадцять коней. – Вона говорила тихо, а потім високо підняла брови – дивувалася й сама. – Повернувшись, Іван слово дав, що більше не поїде, бо цього разу міг без голови залишитися, – після цих слів її брови були аж під хустиною. – І це не все – новин багато привезли, – ще загадковіше поглянула. – Ночували в одній хаті, а там хазяїн розповів, що в тридцять третьому році, почувши про голод на Україні, вони назбирали нам цілий товарняк зерна. Бач, де про нього знали! – Тепер вона аж сльозу витерла. – Але тільки той поїзд наблизився до нашого кордону, як його завернули назад і сказали, що ніякого голоду в нас нема. Хазяїн машиністом був на тому потязі. – Замовкнувши, Горпина перехрестилася, а Тоня та Мар’яна від подиву аж вклякли на лаві. – Який гріх, Матінко Божа! І це коли в нас попід парканами люди лежали?! – Вона дивилася на святий куток і далі хрестилася. – Воно й у війну загинуло не менше. Село велике, та ще два разом, людей колись було – не перерахувати! Цікаво б знати, скільки ж зараз? Перепис зробили, і знову ніхто не говорить. Я колись сама рахувала, то вийшло, що кожен третій чоловік у війну загинув.