– Може, й половина не прийшла з фронту, а скільки партизанів у лісах залишилося лежати, та й селян часто у війну хоронили і після обстрілів, і після розправ німецьких. Тамара-листоноша про це знала, але й вона мовчала. – Мар’яна й собі міркувала.
– І не скажуть. Пригадуєте, перед війною чутки ходили, що після голоду тридцять третього результати перепису поклали Сталіну на стіл, а вони, мабуть, його дуже вразили, бо він наказав усіх, хто брав участь, розстріляти. А може, все-таки, щоб ніхто про те не дізнався? – Їй ніхто про те не говорив, вона сама до того додумалася. – Тоді дві вчительки і в нас пропали, які по дворах ходили, – нагадувала Мар’яні та Тоні.
– А я чула, що то все Берія робив, усі про нього тишком говорили. – Мар’яна теж інколи щось своє додавала, показуючи, що вона вже менше про своє думає. – Точно він.
– Якраз. У нас що – анархія! – Попри все Горпині хотілося заперечувати. – Один винен, один – Сталін. – Його ім’я вона прошепотіла, бо й зараз боялася назвати голосно.
Обмінювалися новинами недовго, бо роботи навіть у вихідний вистачало. Коли почали розходитися, дід Кирило від свого товариша Сави вийшов.
– Чи ви чули, дівчата, що жінка Антона Губенка сьогодні мало свого чоловіка не застрелила з пістолета? – Той теж новину по дорозі розносив. – А все через голову колгоспу.
– Як же це могло статися? Вона що, здуріла зовсім? – Тоня ще щось хотіла додати, але лише розвела руками.
– Не здуріла, а влюбилася. Та так він у голову їй уліз, що надумала від чоловіка збавитися, щоб потім вільною бути та головихою стати. Попросила у свого коханого пістолет, а він дав їй, ще й показав, як стріляти. То ж прокинувшись ще вдосвіта, вона й натиснула на той гачок. Якби пістолет був заряджений, поминали б ми зараз нашого Антона. Чоловік як чоловік, і чого їй тільки треба? – Розказавши все, питав дід Кирило.
– Не такий уже він і герой, як ти про нього кажеш. Усі воювали, а він тут переховувався і від чужих, і від своїх, поганого нічого не зробив, але й хорошого також. Ну відрубав собі пальці на нозі, а потім від гангрени мало не помер. А голова на війні був, груди в орденах, і собою непоганий, мабуть, тому й сподобався. Але виходить, що насміявся з неї, пістолета дав, а сам розрядив спеціально, – зауважила Горпина.
– І я про це думав. Лякають і зараз інколи, а чи є у них патрони, невідомо. – Дід Кирило зовсім про інше подумав. – Може, й спеціально розрядив, бачачи, що вона серйозно налаштувалася. Виходить – сам себе потішив, – все ж видно було – йому така новина сподобалася.
– І як же тепер з такою жінкою жити? – Горпина скрушно хитнула головою. – Засне, а вона знову щось вигадає.
– Нехай як хоче. Звідки нам знати, як вони там живуть і чому вона в гульки вдарилася? Розберися в чужій сім’ї, коли он баба Явдоха, сусідка моя, ревнує свого діда Антипа. Із центру йду, а він мене вже виглядає, новини взнати хоче, а вона тут як тут. Каже: приховуєте від мене щось, значить, привіти котрась уже передавала. От Явдоха, так Явдоха! Йому вже, мабуть, років вісімдесят шість, дід, коли йде, то ледь ногами клишає, а вона й такого ревнувати не перестає. – Хоч цією вигадкою Кирило їх розвеселив. – Смієтеся. А колись про таке навіть мови не велося, бо розпусти такої не було. Усі про роботу думали та про шматок хліба, чоловіків своїх любили, а не чужих. А що зараз твориться? Війну пережили, не дуже ще й від’їлися після третього голоду, а все по-іншому стало! Це все жінки виробляють! – так хотілося, щоб його правда останньою була.
– Чому жінки, це чоловіки винні! – уже кричали вони в один голос.
– Сучка не схоче – кобель не скоче! – Кирило навіть тупнув ногою. – Під магазином баби сьогодні мало не побилися за хустку, привезли тільки дві, а їх п’ятеро всю ніч там стояли. Хустка їм дуже треба! З цього все і починається.