– Хустка тут ні до чого, всі ми любимо гарно виглядати, а воно ні товарів, ні грошей як не було, так і досі немає. – Горпина й не думала уступати. – А твій Антон нехай менше горілки п’є, тоді й дружина вдома сидітиме. Хто раніше пив? За роботою ніколи пити було. – Вона теж багато чого пам’ятала з відносин свого часу.
– Тепер чоловіки не роблять, скажеш? – аж розсердився дід Кирило, захищаючи свою стать.
– Не кричи, роблять чоловіки роботу, але й горілку жлуктять, неначе перед кінцем світу. Може, і війна в цьому винна, і влада також, але свою голову треба мати. А щодо роботи, то вона у всіх різна – одні добре діло роблять, інші податки збирають. – Вона так швидко говорила, що не давала нікому навіть слово вставити. – От ти на сьогодні все сплатив? Не все. І ми не все, і Мар’яна, й інші, бо після минулого голоду ще господарство не дуже розвелося, а вони ніби не знають цього – віддай, і квит. Половину вирощеної пшениці забрали, молока нам здавати п’ятсот літрів. А де його взяти, коли теличка-первістка мало дає? Питають у нас: де корова ваша? І в хлів заглядають. Тоня не витримала та давай на них кричати: «Чи ви, хлопці, не з цього села, чи зовсім здуріли, корова ще позаторік у голод здохла, а ви її в хліву шукаєте!» Мар’яні поставили триста літрів молока, а чим дітей годувати? Вони кажуть, що нараховано все по-чесному. Яєць усім по сто штук і картоплі багато. Її, може, й накопаємо, бо дощі пройшли, а по сорок кілограмів м’яса в цьому році точно не здамо. Так от, чоловіки наші, яких ми з війни виглядали та Богу за них молилися, тепер як ті поліцаї поставали. Здай їм податки, і все, бо вони на такій роботі, гроші таким чином заробляють. А коли не можуть план свій виконати, уповноваженого з району із собою возять. Той усе покрикує, а коли баби лаятися починають, одразу на свою кобуру з пістолетом руку кладе. Часто до тієї бригади приєднується і голова сільради. От тобі й робота. Кому потрібні така робота і такі порядки? Хіба за це воювали? – аж розчервонілася Горпина.
– Той голова, може, й сам від себе їздить по хатах, адже нічим від поліцая не відрізняється. – Антоніна згадала, як у їхній хаті часто покрикував. – Місяць тому нашого конюха навіть побити хотів. Хтось заявив, що дядько Павло овес у торбині щодня з конюшні носить, тому й приїхали до нього з обшуком. Вівса не знайшли, а невеличку торбину з салом, підвішену до стелі, помітили. Голова сільради одразу закричав: «Хто дозволяв шкіру не здавати?» Дядько клянеться, що поросятко було невеличке і шкірка тонка, зовсім не знімалася. Що й було б, якби міліціонер не виручив, каже: хіба то порося, там того сала кіл три всього. А Ігнатович уже замахувався на дядька. І що ти йому зробиш? Здачі даси, то посадить.
– І мені зі шкірочкою сала хочеться, а чоботи із чогось шити треба ж, все, що було, зносилося. Ото вони для того й шкіру забирають. На моїй вулиці теж дехто у погребах свиней смалить, так самі ж люди і доносять. Сусіди ніби й дружні, ніби й хороші, а донесуть одразу, – говорив уже не так голосно дід Кирило, поглядаючи по боках.
– Про податки це ще не все. Ти, Кириле, чув, що до нового року треба викупити облігації? Змушують взяти їх аж на п’ятсот рублів, у Мар’яни сім’я більша, то їй – тільки на триста, а тобі також – на п’ятсот, і діду Саві на таку ж суму. Це я своїми вухами чула, – розмахувала руками Горпина, адже та сума була непомірною, і таких грошей вони ніколи і в руках не тримали.
– Коли не візьму облігації, то що? Де ж мені гроші такі взяти? – дивувався й собі Кирило.
– У Горвищі один кричав, що не здасть, то його забрали і назад не повернувся, – пригадала Горпина. – Так що, Кириле, чоловіки наші роботу роблять, але зараз вона в кожного різна. А щодо податків, то щоб ти знав – усе залишилося в тих кількостях, які німці встановили, хоч би на якийсь кілограм менше поставили. Буває, як задумаєшся, аж моторошно стає. А ти кричиш тут про хустку та про жінок, що вони не такі стали. Забудь дурниці, про які говорив, мабуть, не судилося нам розбагатіти, як і не судилося до нормального життя дожити. Бачу, болить і тобі, що в селі коїться, якими онуки виростуть, як житимуть. Плакатимемо й ми на тому світі, коли вони тут бідуватимуть, а коли розбагатіють та миритися не стануть, від чого ще більші війни підуть, тоді й нам разом із ними горіти в пеклі, бо то наші діти. До сьомого коліна відповідаємо! Ось так! А ти думаєш, сам пожив та й годі? Молодшими й ми цього не розуміли, тепер якраз би час підказати, то хто ж слухатиме. Мабуть, і раніше так було чи, може, й завжди? – спинившись, вона лише знизала плечима.