– О! Розвів, уміючи. І так наплакалися, а ти знову сльозу видавити хочеш, – скривилася Горпина. – Це тобі спасибі, Саво, що не побоявся німців у ті роки і став на захист наших людей. Ніхто не знає, що б могло статися. А те, що зараз, – все минеться. Спи спокійно, лише папір свій з підписами забери, бо то твій найважливіший документ. Сьогодні одному довів, завтра другий хтось прийде, а показувати вже нічого. Ото біда буде! – радила йому.
– Спокійно спатиму, коли й Михайло вдома буде. Радий би йому допомогти, та не знаю як.
– Після нашої розмови той начальник сам повинен Михайла нам повернути. Коли ні, то я до нього знову піду. У Чернігів не ходитиму, там нас ніхто не чекає, – Горпина зажурено хитала головою. – То я так, аби хоч чимось його налякати, – аж посміхнулася. – Думала, ще Савиного червоноармійця пригадати, та забула його ім’я. Він знову, мабуть, біля високої влади, а може, навіть генералом став.
– Микола він, – сказав дід не роздумуючи, неначе часто про нього говорив. – А прізвище і я забув. Правда, дочка моя Маня… Хоча й не згадує, але думаю, що не забула. – Дід замислився, пригадуючи, як червоноармієць колись його врятував. – Піду відпочивати. – Прочинив двері в сіни. – Радіо в мене, дівчата, заговорило, то заходьте послухати. – І дід почав переставляти стомлені ноги через високий поріг.
Невдовзі пішли розмови по селу про те, що радіо передавало. А передавало воно про бої на Дніпрі. Не дуже вірили чужим переказам, щодня перепитували в діда Сави та Кирила, який, незважаючи на вік, ще ходив на роботу. До того, що чули, додавали свої думки і переказували іншим. Тому й виходило, що про бої, почуті по радіо, говорили всі, але по-різному. Часто сперечалися, доводячи свою правду. Серед різних новин жінки на вухо одна одній передавали й таке: «Якась партизанка народила в селі нагуляну від Тимохи дитину і залишила її Тоні. Надумала собі, що вона в нього одна така красива. Нехай няньчить, раз не чуже їй те дитятко, бо тій партизанці ніколи, треба за Тимохою поспішати». Антоніна спочатку не звертала уваги, а потім прийшла до Горпини Петрівни зовсім з поганим настроєм.
– Ну де оті розмови взялися? Може, воно так і є? Тимофій же сам просив вас забрати оту Надю і допомогти. Тож виходить, що він її давно знав? А я у свою хату пустила, дитину своїм молоком годую, – ледь сльози стримувала.
– О, наслухалася! – скривилася Горпина. – Щоб їм язики повсихали! Їх ніяка війна від розмов не спинить. Ти для чого всю оцю нечисть збираєш? Дорогою вони познайомилися. А тут мало не забув про неї, бо то Тимошку носив та всім показував, то розписувався з тобою. Ще скажи, що він гуляка. По доброті своїй не міг відвернутися від людини, яка в горі, такий він є. А з Надею це так і було. Ти сама чула, про що вона марила, – заспокоїла її. – Збиралася застрелитися! Подумати тільки!
– Вибачте мене, нерозумну, кров у голову вдарила від дурних розмов. – Тоня аж почервоніла від сорому. – Все було так добре, і я така щаслива, а тут ця Надя… І де вона на мою голову взялася? Правда чи ні, а ті розмови так прилипнути можуть, що й за все життя не відмиєшся.
– Усе минеться, тільки здається мені, що хтось воювати з нами став. І знову я грішу на Лисавету, але тепер вона не сама, знайшла собі помічниць – матерів отих молодчиків, що біля начальника труться, зараз це ціла компанія. Коли два роки всі голови гнули перед окупантами, не до вигадок було, а тепер швидко взялися за старе діло. Але й то нічого, прийде коза до воза, – посміхалася Горпина, – подітися їй нікуди, в ноги падатиме. – Здається, вона була задоволена. – Нехай поговорить, а живіт з кожним днем підпирає все більше. Ось тоді я своє слово і скажу, – примруживши очі, тішилася надуманим. – А ти йди додому та живи спокійно, було б від чого плакати. За чужу дитинку Божа подяка сама в хату прийде.