Выбрать главу

– Не даремно я до вас зайшов, зараз батькам Миколи і Тані радість занесу. Ото б і їм ті рядки прочитати, а то не повірять.

– Чого носити, ще загублять. Нехай сюди приходять. – Горпина сховала листа у свою кишеню.

Тепер усі були дуже раді, Мар’яна посміхалася, діти стрибали, раділи за Митю і чекали далі листа від татка, лише дід Сава та дід Кирило трималися, як солдати.

З тих пір село зажило новим життям. З нетерпінням чекали листів із фронту. Отримував багато хто. Ці новини були навіть більш значущі, ніж ті, які по радіо чули, бо вони були про своїх, про рідних, яких тут чекали майже в кожній хаті. Приходили листи один раз на тиждень, інколи раз на два, залежно від того, коли підводу в райцентр посилали чи голова на нараду їздив. Розносила по селу все та Тамара Забарівська. Ой, і дісталося цій молодій жінці – і цілували її, і пирогами та пряниками пригощали. А все за той маленький потертий паперовий трикутничок, який так багато важив! Тут він був ніби вогник, який запалював душі, вселяв у них надію на нове життя. Багато хто косував і сердився на поштарку, що не несе так довго. Дехто не витримував тяжкого чекання – лаяв Тамару. «Може, загубила, може, не тому віддала», – навіть звинувачували. Було, й наскакували на неї гуртом, відбирали торбину з листами і шукали в ній свого листа. А вона продовжувала носити і в погоду, і в негоду, часто повертаючись у мокрій куфайці та мокрих чоботях.

Невдовзі вже й сніг почав рипіти під ногами, а мороз за щоки щипати. Тягне вона свою сумку і по переметеній дорозі, а на парканах півні кукурікають, супроводжуючи її по селу. Тамара за цей час звикла до листів і до всіх тих емоцій, які висловлювали її односельці, розуміючи, від чого то воно все.

– Радійте, люди добрі, кричіть, лайте, це не торбина в мене, а хрест Господній, – жартувала інколи, завзято справляючись зі своєю роботою. – Але коли захворіла, двері в мою хату не зачинялися. Несли хто молоко, хто – медок, хто – пряника, хто – липу, аби тільки швидше я на ноги стала. Виявляється, нікому носити вам таку радість – одна не така, друга не хоче, а третій не довіряєте. Бачите, як ви мене самі прославили. Хто така була Тамара? Свинарка! Тепер усі на мене чекають, усі вклоняються, – роздаючи листи, продовжувала жартувати. – Читайте, дорогенькі, я вас так полюбила, що носила б щодня, ніг своїх не шкодуючи!

Після таких слів кожна жінка посміхалася їй, хотіла задобрити, доторкнутися до рукава її старенької куфайки, зазирнути в очі, щоб хоч іншим разом принесла, неначе це від неї залежало.

Одного дня, дійшовши по головній вулиці майже до самого кінця села, Тамара побачила діда Кирила і віддала йому два листи для сусідів – Таниної матері та Катерини.

– Передайте, дуже я находилася, вдома з ранку ще не була. А вам, діду, ще пишуть, – запевнила, знаючи, що дід Кирило чекає листа від сина, якого забрали з першими.

Протягуючи трикутника через паркан Таниній матері, дід Кирило встиг пожартувати з цього приводу:

– Отримуй, Оксано, твоя медсестра прислала, будеш ти її після війни на лікарку вчити, не захоче вона більше з сапою в ланку йти!

А побачивши Катерину, яка з відром води поверталася від колодязя, дід крикнув:

– Отаманшо! Як прийде твій Мирон, першим ділом нехай у дворі колодязь викопає, бо негоже такій кралі далеко по воду ходити!

Катерина ніколи за словом в кишеню не лазила й одразу знайшла, що йому відповісти:

– Нащо мені колодязь у дворі здався, коли мужики поприходять. Тоді я частіше буду по воду ходити, спідниць собі нашию і задом тут вилятиму, щоб їхні очі аж на лоба лізли!

– Ах ти бісова дівка! – посміхався дід Кирило. – Ти кого хочеш з розуму зведеш, тільки Трохима мого не чіпай, – сварився пальцем. – Я йому сам молоду гарну дівку знайшов, а то він щось у парубках засидівся. Та тільки в Німеччину її забрали, ось повернуться обоє, тоді й оженю. А ти на весіллі погуляєш.

– То не Улянину дочку ви нагледіли? Вона за нього не піде, дуже ще молода і дуже гарна. А от я до Трохима вашого давно придивлялася – мені б такого! Я б його жаліла, пилинки здувала, навіть на руках носила! – уміла не тільки сказати, а ще й руками показати. – Невже то, діду, ви колись таким були? І куди все поділося! – реготала на всю вулицю. – Тепер і дивитися нема на що, – махнула рукою та знову засміялася.

– Ну ти ж і бісова дівка! Хотів порадувати тебе оцей поганий дід, листа тобі принести, тепер і не віддам, – сам почав наспівувати: «Ех, тачанка-ростовчанка, всє четирє колєса…»

Він уже пританцьовував на вулиці й вертів над головою трикутником із фронту. Здогадавшись про все, Катерина не поставила, а кинула відро у сніг, з якого вмить розтеклася вода, розтопивши велику дірку. За мить вона вже кружляла біля діда, намагаючись вирвати з його руки лист від чоловіка. Хустка її зсунулася набік, щоки горіли, неначе рум’янами їх хто намазав, а він усе не віддавав.