Голос його так і бринить, думки то так, то сяк у голові перекидаються – був звичайний до самої війни, а тепер не кожен артист, який по радіо виступає, має такий голос – низький, оксамитовий і такий ніжний.
– А мого Федора там ніде не бачив? – спитала і засоромилася, мов мала дитина, але чекала відповіді. – Бувають же такі щасливі випадки? – ніяковіючи, додала, бо він, звісно, не знав, що й казати.
– Так хотілося порадувати тебе, але нема чим, – Грицько знизав плечима, а потім так обпік її поглядом, що їй аж моторошно стало. – Нікого з наших не довелося зустріти, – додав, сховавши свій погляд під теплу шинелю.
– Біжи додому, всі твої в хаті: і жінка, і доньки, і батьки. Біжи швидше, нехай радіють, – зробивши крок у сніг, поступилася дорогою. – Ти дуже змінився, не тільки я, ніхто тебе не впізнав би, – сказала вслід.
«Скучив за жінкою. – Його погляд ще стояв у її очах. – Я це відчула, бо й сама скучила… – проганяла дурні думки. – А виправка військова, а чоботи – все по ньому. Широкоплечий, поголений, кроки широкі, обличчя змужніле». – Лише один раз пробігла очима по його постаті, а встигла помилуватися з усіх боків.
– То я з госпіталю їду. Від’ївся, відмився, може, й на чоловіка став схожий, а якби з фронту, то й свої рідні серед білого дня не вгадали б, – кричав їй, обернувшись.
«Що сказав? – Вона неначе схаменулася. – Щось про фронт чи про госпіталь?» – відчула, як їй важко дихати. Навіть жарко вмить стало на такому холодному вітрі. Її очі слідкували, як він зайшов у двір, як йому вже відчиняють сінешні двері, навіть почула радісні вигуки. Сама думала, як би оце вона раділа своєму Федорові та обнімала. Зовсім не так, як вони. Кинулася б на шию і зацілувала. «А спати лягатимеш разом зі мною чи знову миски та ложки митимеш, поки я не засну?» – Неначе він перед нею стоїть і питає. – «Разом, Федю. Разом, бо я тебе ко-ха-ю. Ти ще дізнаєшся, як я умію кохати. Бач, як я про себе мало знала». Її очі ще й досі дивилися на дідову хату, а непрошена заздрість уже прокралася в душу і почала її гризти, народжуючи чорні думки та дуже пекучі сльози. «Господи, помилуй… – прошепотіла вже холодними губами. – До чого ж боляче…» – Узявши відро, ледь пішла по воду. Коли поверталася, вже багато сусідів стояли під Савиним двором, а не витримавши, почали стукати у вікно і кликати Гриця на вулицю – так усім хотілося хоч одне слово почути від фронтовика. Першим вийшов дід Сава, він посміхався, сяючі очі й радісна усмішка зняли з його обличчя не менше десяти років. Баба Проня йшла позаду, зав’язуючи теплу хустку на голові. За ними й сам Григорій, обнімаючи свою дружину та доньок. Останньою була сестра Маня, такою веселою її давно не пам’ятали. Що тут було! Сусідки його роздивлялися, розпитували, а діти, які набігли подивитися на живого солдата, приміряли його шапку, смикали за рукава, пробували мацати поранену руку. Щоб багато не говорити, Григорій одразу запевнив: скоро їхні солдати прийдуть додому, залишилося зовсім недовго чекати. І це було головне, що вони хотіли почути. Навіть Горпинині вуста розтяглися, неначе їх помазали спасівським медом.
– Дайте спокій Григорію, він же з дороги. На нього ще й свої не надивилися. Ходімо, жіночки, по домівках, – умовляла Мар’яна сусідок, які тільки-но почали розказувати Григорію про свої біди, яких так швидко не перекажеш.
Мар’яну все-таки послухали, але тільки після того, коли Григорій поцілував кожну в щоку. Відчувши той колючий дотик солдата, із зімлілою душею розійшлися в різні боки. А ця маленька, давно не мазана дідова хата, стала на тиждень центром села. Приходили спитати про фронт чи просто подивитися на живого солдата майже всі, хто ще не отримав того чорного трикутника – похоронки. Несли хто вареника, хто – два оладки, можливо, із останнього борошна.
Під’їхав на санях і новий сільський начальник. Він зайшов до хати і довго там про щось говорив. Наступного дня поштарка Тамара запрошувала всіх на збори. По обіді всі спішили на площу, бо в колишній комендатурі не помістилися. Новий начальник, який ще жодного разу не виступав перед громадою і багато хто його зовсім не знав, людям не сподобався. І не тому, що був невисокого зросту, мав крикливий неприємний голос, головне – мав холодний погляд, точнісінько, як у тих комісарів, що розкуркулювали їх у двадцять дев’ятому році. Трибуни німецької вже не було, а нової ніхто не робив. Ото кричав він там про щось всередині натовпу, а люди так шуміли, що чути було лише окремі його слова. Тому, не зрозумівши нічого, почали виступати про своє наболіле. Говорили про великі побори, про холодні хати, про знесилених людей, про хвороби, про те, що при німцях і то вирішували питання з дровами. Навіть наважилися сказати, що до нового начальника і підступитися не можна, бо не хоче він людей розуміти. Не стрималася й Горпина Петрівна – розповіла про дядька Михайла. Люди підтримали і почали вимагати пояснень.