– Це ви, тьотю Мар’яно? Вас не впізнати сьогодні. Зачекайте хвилинку, я зараз доповім. – І вона показала на лавку під вікном.
Чекаючи, Мар’яна то смикала свою спідницю, то поправляла хустку – нервувала. «Прийшла б у чому вдома ходила, – знову ті думки не давали спокою. – Вирядилася, дурепа». І тут не полишило її відчуття – слідом за нею має зайти Федір. Тому сиділа і все поглядала на двері.
У цей час її запросили до кабінету. Задерев’янілими ногами ледь переступила поріг, а зайшовши, глянула на голову сільради. За столом стояв немолодий чоловік у військовій формі. Усе було по ньому – і гімнастерка, і галіфе, і начищені чоботи. «Гарний», – подумала про себе і відчула, як почервоніло її обличчя.
– Ви мене викликали? То я прийшла, тільки не знаю для чого, – ледь промовила, ніяковіючи.
– От так справа! Викликав вас для одного діла, а тут може бути зовсім інше! – наближався до неї та накульгував на одну ногу. – Сідайте, Мар’яно. Яке ім’я! Дуже рідко зустрічається, – взявши її під руку, допоміг сісти на лавку.
Від тих слів, здавалося, вся кров ударила в голову, навіть дихати стало важко. Вона швидко розв’язала хустку, яка так само швидко спала на плечі.
– А які коси, так і блищать! Я давно не бачив таких красивих жінок – чорнява, білолиця, а очі… Сині… Козачка не козачка, сказав би: голубка, – розглядав її, мов товар, який збирався купувати.
– Чи ви не жонатий? – чомусь випалила те, що її зовсім не цікавило.
– Чому, жонатий, і діти є.
– То й придивляйтеся до своєї дружини, а в мене чоловік на фронті воює. Кажіть, чого викликали, бо мені йти час, дітей у мене вдома багато, – так вона про все й розповіла.
– Ну, що ж, з характером, значить, така красива Мар’яна, – він аж зітхнув. – Дійсно, козачка не козачка, але й не голубка, – крутив головою, звівши брови та відійшовши до свого столу.
До кабінету зайшов інший чоловік, він також був у військовій формі і також кульгавий, тільки цей, як і говорила Тамара, ходив з палицею і дуже нею стукав. Від того стуку було якось не по собі. Говорив не російською, але зовсім не по-березівськи. Став показувати якісь папери першому, а потім, глянувши на Мар’яну, спитав:
– Це та жінка, яка не у своїй хаті живе? Це про неї нам розповідали? – і показав на неї не рукою, а своєю палицею.
Чорнявий, поглянувши на Мар’яну, нічого не відповів.
– Ваша хата згоріла, чи не так, громадянко? Живете в чужій, яка раніше куркульською була? – Від його колючих очей повіяло холодом.
– І де ж ви такого наслухалися? – Звідкись узявся гнів, який щосили давив її душу. – Хто таке каже, цікаво б знати? Три дні, як у селі, а вже всі плітки позбирали, – замість того, щоб мовчати, не могла спинитися від гніву. – Мою хату німці спалили, і я переселилася, бо там ніхто не жив. Слава Богу, що так обійшлося, якраз сильні морози були, а я з дітьми на вулиці. Чоловік прийде з фронту, тоді свою збудуємо.
– Але ви ж тутешня, підіть до знайомих чи родичів, у такий час усі повинні одне одного виручати. Буде можливість, то й ми чимось допоможемо, – гнув щось своє.
– Куди ж я піду? – розвела вона руками. – На вулицю, чи що? Зі мною ще дві сім’ї проживають, вони з Корюківки, теж хати погоріли, без їжі й одежі залишилися.
– Ми все це розуміємо, але вони не з нашого села. Там зараз уже є влада, то нехай вона й вирішує всі їхні проблеми на місці. У нас тут своїх вистачає. – Підходив ближче та все сильніше стукав палицею.
– Їм нікуди йти. – Зовсім не вірилося, що це правда. – І чоловік старшої сестри не повернеться, на нього похоронка вже прийшла. Та й чому нам кудись іти, коли ми тут нікому не заважаємо. Усі в колгосп на роботу ходимо. – Мар’яна вже мало не плакала.
Вона схопилася, зав’язала свою хустку і зібралася виходити з кабінету, не бажаючи говорити далі.
– То ми вам строк даємо – два тижні. Мине Великдень, а після нього – що у вас там? – проводи, здається, – от після них щоб хата була порожньою. Там Віктор Ігнатович із сім’єю житиме, – нарешті той новий військовий сказав головне.