– Чого, Мар’яно, не розповідаєш про сільраду? – спитав у неї дід Сава, зайшовши до двору в страсну п’ятницю. – Чи то від молитов обличчя мов у Христа на розп’ятті?
– Облиш, Саво, не до жартів зараз, – обірвала його Горпина.
– А чого Мар’яна в сільраді кричала? Тамара мені розповіла.
– З хати нас виганяють. Тиждень строку дали. Розумієш? Начальник хоче із сім’єю в твій будинок вселитися. Він йому теж сподобався – високий і залізом критий, ще й підлога дерев’яна, а не долівка мазана. Оце тому Мар’яну і викликали.
Дід стояв мочки, поглядаючи спідлоба то на Мар’яну, то на хату. Потім прихилив свою голову до вікна та й заплющив очі. Вони говорили, а він стояв. Вони вже і на нього зиркали, але він, здавалося, і не дихав, почали за рукав смикати, але він не ворушився. І лише згодом, неначе з погреба, подав свій голос:
– Своїми руками з батьком рідним удвох будували. Скільки радості було! Вибрали в лісі деревину підходящу, пиляли, тесали колоди – все робили самі. Навіть оце все я сам випилював, – кивнув на вікна. – Ніколи не думав, що така доля буде в моєї хати. А воно що хата, що моє життя – все однакове. – Аж захитався, але Мар’яна встигла взяти його під руку. – Вибач мені, – подивився їй у вічі, – за мої недотепні жарти того дня, лукавий, мабуть, попутав – помийся та причепурися… Прости, – махнув рукою.
А знявши з голови шапку, перешиту з мадярської, зігнувся і пішов на вулицю мов за труною.
– Розумний, але й він цього разу не придумав, що порадити, – підмітила Горпина, збираючись топити пізно піч та пекти пасочку, на яку вже давно приховала біленького борошна та два яйця. – Якось Бог управить, – сказала й вона, аби не мовчати. – Мабуть, стільки біди на нашій землі сталося, що й Бог не встигає справедливість виводити, – додала сумно.
Їхні розмови перервало радіо, яке залишилося у спадок від німців. Якраз передавали про наступ на фронті. Цього разу вони вперше не раділи таким новинам. Мовчки послухали, а потім взялися до роботи, думаючи кожна про своє.
Не встигла Горпина розтопити піч, як з вулиці почувся голос Тамари.
– Біжи, Уляно, швиденько, від Миті листа отримаєш, – підганяла її Мар’яна, виглядаючи у вікно.
Та Уляна вже й сама зачиняла за собою двері, поспішаючи на вулицю. Бігла по двору, аж спідниця між голими ногами заплуталась. А потім спинилася і стояла.
– Ти чому в хату не заходиш? – виглядала з сіней Горпина. – Про що Митя пише? – Вийшла й собі слідом, тільки не за листом, а за хмизом.
– Це не Митя пише, це… – Уляна замовкла.
– Кажи вже. – Горпина відчула щось недобре.
– Мар’яні похоронка прийшла, – повідомила тихо.
– Ти ж читати не вмієш. – І Горпина поспішила до хвіртки.
Уляна подала їй розгорнутого листа:
– Читайте самі, може, й правда щось не так, але мені Тамара все розказала.
Схопивши листочок, Горпина почала вголос: «Повідомляємо вам, що Затоцький Федір Михайлович пропав безвісти у 1941 році під час оборони Києва». Он воно що!!! – завмерла з тим повідомленням. – Господи! Що ж нам робити? Правду кажуть – біда ніколи не ходить одна. – Вона ще раз переглянула ті рядки, бо зовсім не хотілося в те вірити.
– Що пише? – І Мар’янине серце, мабуть, щось відчуло. – Чому в хату не заходите? – Усе було їй підозрілим. – Мені теж хочеться знати, що там написано, – поставивши граблі, якими збиралася наводити порядок біля хати, підходила все ближче.
– Усе як по радіо – наступають, – не наважившись сказати правду, Горпина почала складати листа в трикутника.
– По ваших обличчях такого не видно. Дайте-но його сюди, – вона простягла руку.
– Нехай читає, не сьогодні, то завтра – все одно доведеться сказати. – Уляна витирала з очей сльози.
Мар’яна, беручи лист у руки, вже відчувала недобру вість, а розгортаючи, про все здогадалася. Читала пошепки, ковтаючи букви від хвилювання, а дочитавши до кінця, починала знову.
– Пропав… пропав безвісти… пропав мій Федір… Як же він міг пропасти? – шепотіла, дивлячись на жінок. – А як же я з дітками? А як же нам без нього жити? Ми ж пропадемо… – хрипіло з її грудей. – Як же таке могло статися і де? – блукала вона по подвір’ю своїми переляканими очима. – Я знала, що під Києвом, відчувала… Але пропав… Що дітям казати? – намагалася втримати листа задерев’янілими руками.