– Ну ти й молодець, що й казати. Усе організував, і все, здається, так просто! Я інколи тобі дивуюся, чи воно тобі все оце треба? Ти ж собі спокою не даєш. Жив би потихеньку, як інші. А ти за кожного вболіваєш.
– Що вдієш? Уже який уродився. А для чого й жити, як так дуже нерви свої берегти? Я от Тамарочку заспокоїв, і на душі стало легше. Знаю – ти й сама така. Поспішай уже додому завдання виконувати, партизанко кульгава. – Дід, посміхаючись, ворушив вилами купу картоплиння. – Ще день підсохне, і складу в хлів. Чи будуть колись дрова, а так хоч руки на грубці нагрію.
Коли сіло сонце за селом і потихеньку насувалися сутінки, Горпина, побачивши з вікна, що гості вже пішли до родичів, вийшла у двір. Вечір був прохолодний, з дерев злітало пожовкле листя, кружляло в повітрі й різними фарбами приваблювало очі. У небі ключем пролітали птахи, яких за роки війни стало зовсім мало. «Мабуть, боялися сюди прилітати чи тут загинули», – міркувала вона. Біля будки собака Полкан доїдав свою вечерю, аж присідаючи на задніх лапах, а бичок Аким облизував шорстким язиком мокру мордочку, з якої ще капало тепле пійло.
– Чого це ви стоїте самі? – спитала Мар’яна ще з вулиці.
– Тебе дожидаю, бо Тоня вдома залишиться, щось Тимошка наш засопливив, а ми удвох підемо гостювати. Я картопельки на грубці зварила. І їжа гаряча є, і в хаті тепліше стало. Заодно дитина вигріється. А ти своїх завтра до мене приводь, бо на поле я більше не піду. Так вирішила остаточно. У партизанах свої ноги застудила, а тут ще важкою роботою додала. Нічого не вернеш, а коли б і вернулося, все одно по-іншому не зробила б. Весь наш край поряд із партизанами воював, навіть підлітки допомагали і вистежувати, і підривати. Як би там не було, а я рада, що й моя часточка є в тій боротьбі. Он чоловік молодий без ноги прийшов, ото горе, – кивнула на ту хату. – А я вже якось буду. Років то мені багато, не одне болітиме, то інше. Здоровим ще ніхто не помер.
– Воно то так, але що влада скаже? Необхідно довідку отримати, що ви не можете працювати. Якщо ні, то не оминути біди. – Мар’яна навіть не припускала, що вони залишаться без Горпини Петрівни, бо й сама не спала після тих зборів, коли засудили жінок – стару та моду.
У натопленій хаті діда Кіндрата пахло смаженими дерунами, солоними огірками і ще якоюсь закускою. Біля столу клопоталася Настя – чорненька невисока, колись була кругленькою, тепер більш схожа на дівчину. На теплій лежанці сиділи дві маленькі доньки, а за столом – старий батько. Поряд з ним – Тамарин брат Андрій, на молодому обличчі якого вже залягли глибокі зморшки, а темно-русяве волосся було ніби підфарбоване сіруватим. Побачивши Горпину Петрівну, він узяв свої милиці й підвівся.
– Сиди, синку, сиди, набігався вже, я сама підійду. Який же ти красивий! Дай хоч надивитися на тебе! Плечі широкі, форма по тобі якраз, навіть посивілий чуб пасує до твого лиця. А нагород скільки! Ну й вояка! І перед дівчатами так ходи, нехай знають наших. – Вона плескала його по плечу і намагалася всміхатися. – Зараз їж, Андрію, все інше потім, бо які розмови на голодний шлунок.
– Йому є що розказати – і про війну з фінами, і про війну з німцями. Пощастило хлопцеві добряче! Отак навоюватися! – вирішив Сава поки що зробити таку вступну частину, щоб солдатові-каліці сміливіше було говорити.
Часом сам про себе думав: у мене і німий заговорить, треба тільки захотіти. Тепер придивлявся до Андрія та гадав: як же воно все було? А для всіх сказав:
– Головне, що живий додому повернувся. Для ноги, може, протези якісь робитимуть. Як почуємо про таке, то десь і замовимо. А взагалі чоловік дві війни пройшов! Він уже Тимофієвого листа читав, радіє за наших хлопців. Сам ще нічого не розказав, але за огірком ми йому язика розв’яжемо, – жартував, як завжди.
– То де ти війну, Андрію, зустрів? Ти ж на той час в армії служив? – згодом почала Горпина, зручніше умощуючись на лавці біля столу. – Пригадую, коли ми тебе в армію проводжали, молодь так на вулиці танцювала, що аж курява піднімалася. А коли сонце встало, пішли всі з піснями до центру, де вже чекали підводи з призовниками. У тому тридцять восьмому й гадки не мали, що на нас чекає через декілька років. – Сама намагалася хоч одного деруна з’їсти, щоб у животі не гуркотіло. – На війну ми своїх дружно проводжали, а тебе і провести нікому було. – Вкинула в рота ще й огірок, бо він аж дивився на неї.
– Які там проводи! У тридцять дев’ятому вже на фінську війну кинули. Їхали туди нібито на навчання, навіть не уявляли, чим все скінчиться. А там одразу зайняли позиції. Боєприпасів підвезли мало, гвинтівок і тих кожному в руки не вистачало, одяг – не для такого морозу. Поки в Москві розібралося що до чого, то наших солдатів уже багато померзло. Не повірите, в товарні вагони складали один на одного, мов дрова. Самі налякалися, бо завтра й з нами може таке статися. Коли поїзд рушив на Росію – шапки зняли. Після того часто думав: нічого корисного не зробили, навіть не повоювали як слід, тоді заради чого? До цих пір зрозуміти не можу. Нам радили все забути і не говорити. Воно й правда – забулося, бо інше пішло, тільки вагони з мерзлими солдатами й зараз сняться.