У хаті встановилася тиша, голови в усіх опущені, щось дожовують, але жодна рука не потяглася до миски за наїдками. Здається, про все вже чули, а про фінську зовсім нічого.
– Потім нас перегнали в Бессарабію. – Він став продовжувати, а вони аж здригнулися після мовчанки. – Тут ми відігрілися і підправилися. Мені не щастило на цю ногу. Я її ще на фінській добряче підморозив, а потім і поранення отримав. Перед початком війни був молодшим сержантом, возив командира полку.
Андрій пригадував уже інші події, коли військова частина стояла на рівнині, а вони жили в наметах, і було там тисяч п’ятнадцять солдатів. Якраз перед початком війни викликали його командира в штаб.
Тільки сивочолий солдат згадав про ті події, як вони одразу перед очима з’явилися. Та не стоять на місці, а рухаються – машина назад їде, бо вони вже повертаються, командир сидить насуплений і мовчазний, за всю дорогу й слова не сказав. А він усе допитується: що ж такого їм наговорили? Біля наметів солдати кіно дивляться, розтягнувши біле полотно між двома стовпами. «Припинити і лягати спати!» Усі аж схопилися, вони жодного разу не бачили свого командира таким сердитим. Хлопцям так хотілося додивитися фільм, але наказ виконали.
У хаті знову тиша, навіть діти на печі не шарудять просом, яке під ними сохне. Андрій пригадав ту ніч – не спалося, мучила якась тривога, поряд і сержант ворочався. Тож вийшли з ним і пішли в напрямку кукурудзяного поля. Дорогою по цигарці скурили, потім і нужду справили. Ще не встигли й штани підтягти, як почули гул літаків. Сержант одразу розпізнав, що вони не наші. Навколо темрява, до наметів далекувато. Коли звідти блиснув нагору якийсь вогник, за ним другий, вони аж принишкли. Сержант глянув на годинник, була третя ночі.
Андрій почав розстібати гімнастерку біля шиї, соватися на лавці і знову діставати цигарку.
– Зачекай, – спинив його дід Сава. – Уже й так дихати нема чим.
Сам аж рота розкрив, так йому не терпілося почути: що ж далі?
– І тут на намети посипалися бомби. Не вірите? – Солдат-каліка уважно придивлявся до своїх односельців.
– Віримо, – запевняли жінки. – Давай далі, – наполягали.
– Скільки було духу ми побігли назад в кукурудзу і впали на землю. Через декілька хвилин усе стихло, але повертатися вже не було куди. Від наметового містечка нічого не лишилося, а від трьох полків, мабуть, і п’ятсот людей не набралося б. Довкола повно крові й побитих солдатів.
Їм зовсім не вірилося, бо все сталося за лічені секунди. Буває й зараз – хочеться Андрію прокинутися від того сну, хоча й розуміє, що то – пережита дійсність. Совається на лаві та зітхає, витирає піт з чола та знову береться за цигарку, навіть всунув її в рота, але не запалив.
– Як не дивно, але вціліло багато офіцерів, які одразу кудись поділися, – він і зараз не знайшов тому пояснення.
Тільки почне пригадувати, як той страшний шок, мов колючим дротом, пов’яже його тіло, бо німецькі війська вже наступають. Нічого не залишалося, як оборонятися, і вони відступали з боями майже до самого Кіровограда. Лише коли оточили і взяли в полон, зрозуміли, що це – війна.
Андрій знову шукав свою цигарку, тільки цього разу його ніхто не спиняв.
– А як же мертві й поранені солдати? – схаменувся дід Сава після невеликої паузи. Він і не збирався почути хороші вісті про війну, але й таких не чекав.
– Усі лишилися в наметах, хто стогнав, хто благав добити. Та не було у нас і хвилини ні на роздуми, ні на допомогу. Хто міг – усі тікали.
– Виходить, що офіцери щось знали? – Чухаючи потилицю, Сава вже не сидів, а топтався біля столу.
Аби не говорити про зраду і все інше, Андрій лише знизав плечима.
– Бідний ти наш солдатик! – обізвалася першою Мар’яна. – Слова твої страшні… Але хто про війну хороше розкаже? Сьогодні ми раді, що ти живим повернувся. Раділа б і мати, якби дожила, – пригадувала його веселих батьків, які гарно співали й танцювали на її весіллі. – Вона б і виплакала за тебе, і заспокоїла. Розказуй, Андрію, ми тобі теж не чужі, розказуй, нехай легше тобі стає. Що ж далі було?