Розповідав, як гнали колону полонених, а попереду і позаду – німецька охорона зі зброєю. Ямки з водою по краях дороги весь час підштовхували до різних думок, поки на одному з поворотів він не впав у одну із них. Коли колона пішла далі, навіть не встиг порадіти, що не помітили його і ніхто не видав, бо треба було вилазити і бігти на схід. Спинився лише ввечері, побачивши на полі скирту соломи, в яку одразу зарився. Від тиші, яка нагадувала домівку, відразу провалився в глибокий сон і лише на ранок почув біля себе гавкіт собак. Із тієї скирти, крім нього, вилізло ще чоловік двадцять солдатів. Усіх побили палками і під охороною погнали наздоганяти колону. Так він потрапив у Німеччину на завод. Там працював, потім зговорилися декілька людей і звідти втекли. Коли добралися до Югославії і знайшли війська, якими командував Броз Тіто, навіть плакали від радощів. Із цими військами і зустрічали радянську армію.
– От так справи! От так молодець! – захоплено вигукнув дід Сава.
– Я там теж водієм був. – Андрій уже сам хотів доказати до кінця. – І коли Броз Тіто зустрічав Жукова, я стояв у першій шерензі, навіть у кадр потрапив, ще й у газеті себе бачив, – про це він розповідав із задоволенням. – Але далі повоювати довелося мало, в першому ж бою мене тяжко поранило, після того й відрізали ногу, а після лікування відправили додому. Оце і все. Коли з подробицями, то й вечора не вистачить, та і для чого вам усе те знати.
– Ото довелося як! – ніби проснувся старий дід Кіндрат. – Я інколи он до Сави зайду та по радіо щось почую, то й ніч не сплю. – Дід лише зараз відірвав свою долоню від вуха, яку наставляв, щоб краще чути було. – Колись я й сам воював, то хіба ж таке було. В основному штиком та шаблею. Правда і тією рубали добряче. Були такі здоров’яки, що коли шаблею рубоне, то не тільки голову, а й груди навпіл розсіче. І мене так вчили. Я спочатку боявся, а тоді так довелося – або він мене, або я його, то я з переляку швидко забив того австрійця. Потім трясучка на мене напала, була все-таки жива людина, а тут – кабан заюшений звалився перед тобою.
– Надумали, тату, про що розказувати за столом. Вечеряйте краще та інших пригощайте, а то за розмовами вся їжа захолола. – Настя невдоволено поглянула на батька.
– Чого далеко ходити, он до Параски Лацучки зі Сновського дочка з дітьми прийшла навесні, – пригадала й собі баба Проня. – Розказувала, що через ліс ішли, а там ціла галявина побитих німців. На цей час замість голів тільки черепи лишилися, а самі в мундирах так і лежать. А от чобіт немає на них, голі кістки виглядають. Хтось не побоявся та познімав, виходить. То дочка й діти так налякалися, що просили бабу Орину переляк вилити. І що ви думаєте? Два кілограми воску перевели, а нічого не вийшло. Ось так!
– Нехай дякують Богові, що цілі залишилися, в лісах і зараз багато місць замінованих. І наші там міни, і німецькі, – додала Горпина, згадуючи, як партизанам відступати доводилося. – А чому ж ти, Андрію, про фінську так мало розповів? Я так і не зрозуміла, що ж то за війна була?
– Ми й самі не все зрозуміли. Ще зарані завдання поставили – відбити напад противника, а нападаємо ми. Вони до оборони готувалися, лінію Маннергейма за допомогою німців збудували. Авіація наша ту лінію бомбила, то бомби відскакували від неї, тому майже цілою лишилася. Казали, що зроблена була з бетону та гуми. А фіни дуже хороші бійці, вони і на лижах швидко їздили, і стріляли дуже влучно. Довго ми не могли розгадати: звідки ж обстрілюють? А вони залазили на дерева і прибивали невелику дошку для кулемета, – оповідав Андрій.
– Наша армія нападає і не може перемогти? – Дід Сава від подиву знову підвівся. – Невже їх так багато було?
– Ні, набагато менше, ніж нас, але ж вони захищали свою землю, – твердо відповів солдат.
– Так, так, а про ліхтарі ти правду кажеш. Значить, багато людей підсвічувало німцям, вказуючи, де бомбити.
Дід усім нагадав про Василя-бондаря, який ходив перед війною по селах. Був і в їхньому, жив по хатах, годували його всі. Особливо жінки його любили, бо добре всім діжки ремонтував. А потім куди й подівся. Перед війною аж у Конотопі його бачили недалеко від залізничної станції. Він також ліхтарем підсвічував у небо перед бомбардуванням. Дивувався й зараз, що німці такі маяки собі вигадали.
– Якби не вони, то до Сталінграда, може, й не добралися б. Кінця тільки такого не очікували. Адже ми теж свою землю захищали, як ті фіни. А це велика різниця, бо не лише діло в тій бомбі, а й у силі людини. – Дід Сава знову замовк, він сьогодні більше слухав та намагався все запам’ятати.