– Ходімо додому, а то біля вас багато люду зібралося, – уже не вперше просила баба Проня. – Ходімо, діду, ти перший день як удома. Боюся за тебе і за всіх нас боюся. Забирай дівчат, годі їм причитати, – вона вже благала, бо зовсім не вірила, що серед них немає тієї людини, яка через п’ять хвилин, а то й раніше про все доповість новому начальнику. «Не всі те роблять з власної волі, але ж роблять», – пригадувала ще довоєнні чутки про п’яту та десяту хату в селі.
Поверталися мовчки, кожен думав про своє.
Дійшовши до двору, дядько Михайло пішов пиляти привезену колоду, а дід Сава заговорив на буденні теми. Мар’яна знову почала бідкатися за дрова.
– Не хвилюйся, ми з Михайлом сьогодні ще раз з’їздимо та поночі привеземо, бо завтра вже ніхто нам коня не дасть, раз нова влада в селі є, – пообіцяла Уляна.
– Багато хто хотів скористатися безвладдям, а воно не вийшло. Збиралися до лісу деякі чоловіки землянки розбирати для хати, а їх усіх на фронт забрали, не дали і дня вдома побути, – сказавши, дід Сава, поглянув на Мар’яну.
– То, мабуть, у Тимохи такі плани були? – здогадалася вона.
– Так. Якби привезли, то потім і без нього склали б, але що говорити, коли нічого не вийшло. Воювати ще треба. – Він скрушно хитав головою.
– Нічого, я почекаю, дощ за шию не капає. Закінчиться війна, тоді й зробить, аби живий зостався, – ще біля повішеника вона думала про свого брата Тимофія, а потім цілий вечір.
В’язка дров трохи зігріла холодне повітря, і діти напилися гарячого чаю, але спати полягали знову не роздягаючись, бо на теплій лежанці Мар’яна поклала хворого Ванька. Сама сиділа над ним та знову співала свою колискову.
Прилягла і Горпина на полику, не знімаючи куфайки.
– Мар’яно, давай спечемо завтра хліб, бо чула, що післязавтра зранку сестри додому вирушають. Уже і я погодилася з тим – чого їм тут сидіти, коли всі думки там? Одне тільки – повертатися нема куди. Партизани сказали, що все їхнє містечко згоріло. З тисячі трьохсот будинків лише десять уціліло, – на тих словах Горпина замовкла.
– Матінко Божа! – перехрестилася та поглянула на ікони Мар’яна. – А де ж людям жити?
У відповідь Горпина лише знизала плечима. А коли сестри опівночі знову прийшли з лісу, тепер уже з дровами, вдруге розтопили грубку та повернулися до тієї розмови.
– І де зараз моя Валя? – здавалося, що вуста самі промовили те, про що Уляна думала кожного дня відтоді, як залишила її у своїй Корюківці. – Може, на попелищах з малою дитиною? – губилася в здогадах. – Вона вся в мене пішла – бідова, то просто так не пропаде, – втішала себе вигаданим. – Скоріш за все у погребі від негоди ховаються. Де ж їм іще бути? – вона і питала в себе, і відповідала, бо всі знали інше… – Ми з нею часто не мирили, але й не сердилися довго, – хотілося їй про доньку говорити. – Люди казали, що так буває, коли характеру одного. А вже як розуміли одна одну – з півслова, – аж засвітилися її очі.
– Добре, коли ти її там знайдеш. Видужала та знову пішла в партизани чи до родичів. Де тоді шукатимеш? – Мар’яна не знала, як підвести до тієї страшної розмови.
– Піти могла тільки в Савенки до родичів. А якщо в партизани, то дитинку на сваху залишила. Таку маленьку з собою ж не забере. Та й повернулися вже партизани, – розмірковувала Уляна далі. – Я в думках уже давно там, час до купи збиратися. – Навіть усмішка торкнулася її обличчя, так їй радісно стало від тієї думки. – Якщо війна не затягнеться, то й Катюшка скоро повернеться, потім і Митя мій. – Хоча й відчувало серце щось інше, вуста говорили своє. – А ти, Дуню, чого мовчки сидиш? Додому йтимеш? – Вона перевела на сестру свій погляд.
– Піду, звичайно, тільки чомусь боюся… Не дай Боже там щось не так, як я собі надумала, – її голос аж тремтів. – Такий поганий сон наснився, нібито не про мою Раєчку, але все одно…
Ще не договорила, а він знову постав перед очима – ходить порожніми вулицями свого села, а ніде ні душі, лише згодом одна жінка зустрілася, вона голосно сміялася немов божевільна. «Може, й насправді розуму лишилася? Чи дітей поховала, чи солдати зґвалтували». – Дуня намагалася вгадати, дуже схожою вона була на Улянину старшу доньку.
Жінки знову деякий час сиділи мовчки. Мар’яна тримала на руках Ванька, який, відігрівшись, кліпав очима та інколи посміхався, а хлопці на печі, як і раніше, почали стріляти по німцях.