Таку картину побачив Никифорович, приїхавши до лісу.
– Ото краса там, прямо в очах стоїть, – розповідав дідові Саві наступного дня. – Я старий, а ніколи в житті такого не бачив чи, може, не придивлявся, чи просто не помічав! А вигорілі села та хутори – чорне, біле, зелене, жовте – все змішалося. Повіриш, Саво, волосся на голові дибки стало, соромно навіть зізнатися – мало не заплакав. Жити б та й жити, а воно ніде, та й нема кому. Правда, деякі люди городи садять, кажуть – у маленьких землянках та погребах не одну зиму зимували. Але вони під лісом живуть, то тепер хати збудують. А я деревину вибрав для ремонту школи, у якій комендатура розміщалася. А чи така, бо я в цьому ділі невеликий спеціаліст, це б Михайло зараз покерував до ладу. Такі руки були золоті, на все село вистачило б.
– Твоя правда, жодна хата без нього не будувалася. Як і не робив, то наглядав просто від себе, ніби боявся, що без нього погано зроблять. Ото спеціаліст був! Гляне, вилає добре, коли що не так, а сам наперед усе підкаже, і спробуй потім не зробити так, як треба. Ой, і завзятий був! Мені до цих пір не віриться, що так доля з ним обійшлася. Він мені як рідний був. Хіба б оце було таке проти мене, тим паче в його родички, – показав на Мар’янин двір. – Точно тобі кажу – хата вже б стояла. Серед ночі робив би, помічників назбирав, а тут усі його боржники щодо роботи. У неї і Тимофій молодцюватий, але Михайло його не чекав би. Коли ми з партизанами поверталися додому, він почув про інженерні війська і хотів туди потрапити. Тимофія просив, щоб за нього слово замовив. Але той накричав, хотів, щоб він Мар’яні допоміг, Тоні, звичайно, та іншим родичам. Каже: «Коли я не прийду з війни, то дітей наших хоч робити навчиш». Хто ж думав, що так може статися! А Тимофію тепер що розказувати? Скоро прийде і мене спитає, той не пропустить такого.
– Не пише чомусь, Тоня каже. П’ять листів йому написала, а жодної відповіді не отримала.
– Ти, Никифоровичу, не панікуй, я від свого Грицька теж давно не отримував. Думаю, що в кінці зовсім не солодко їм, може, й хвилини для листа не викроїли. До самого Берліна з такими боями… Скоро повернуться. Вважай, що вже відвоювали своє.
Якось рано-вранці, коли ще й сонце не виглянуло із-за обрію, дід Сава пішов через усе село до свого приятеля Харитона, син якого також воював у Польщі, тільки в інших військах. Пішов провідати, бо переказували, що занедужав Харитон цієї весни, заодно хотів про листи спитати. По дорозі й собі милувався білим та рожевим цвітом, який обліпив невеликі деревця майбутніх садочків. Згадавши вчорашні розповіді Никифоровича, сам собі посміхався. Дихання весни відчувалося і на березах, які й тут густо позвішували свої жовтуваті сережки та вже на цю пору випустили дуже ніжні маленькі листочки, які то блищали в ранішніх сонячних променях, то просвічувалися мереживом прожилок. Попід парканами густо жовтіли квіти кульбаби. А на довгій жовто-зеленій ковдрі посередині села плавно звивалася на доволі рівній місцевості синювата річка. Недалеко із-за позеленілих дерев виблискували і куполи церкви. «Різні люди в селі живуть, а на церковному подвір’ї жодне дерево ніхто не спиляв. Не піднялася рука у святому місці», – радів Сава. Перейшовши через невеликий міст, який ще колись збудували два пани, а потім німці його добре відремонтували, пішов до хати Харитона. Зайшовши у двір, побачив якусь метушню – родичі допомагали по господарству, носили воду, топили піч, а дружина Харитона – Мотря, перев’язавши голову чорною хусткою, віддавала накази.
– Мотю, почекай, розкажи, що сталося? Щось із Харитоном? – схопив її за руку.
– Помер мій Харитон учора на світанку. Не діждався й сонечка, все за серце хапався, а потім сказав: «Ти тільки не побивайся за мною, Мотю, дуже сліз твоїх не люблю. Сам Бог каже, що настав мій час і ніякий лікар тут не допоможе. Прости, коли що не так було». І відійшов… Склала я йому руки, закрила очі та давай готуватися, аби тільки не сердився на мене на тому світі. А ти, Саво, звідки взнав?
– Прийшов живого провідувати. Хотів про Петька вашого розпитати, що пише, взнати. А замість того на похорон, виходить, потрапив.