– Про Петю, кажеш? Отож то й причина всьому. Отримав він учора листа від синового товариша. Той написав, що вони якраз звільняли в’язнів із якогось концтабору. Надивилися страхіть, ще й знайомого там зустріли, тому й затримались, а потім давай своїх наздоганяти. Пристали до іншої роти, а тим якраз обід привезли. Не хотіли солдатам відмовити, які запрошували їхньої каші поїсти, а це святе на фронті. Та тільки сіли, як куля снайпера влучила Петькові прямо в голову. Прочитав того листа Харитон, поплакав, а потім ще довго розказував, що таке снайпер і хто такі в’язні концтабору, бо я ніяк не могла второпати. А вранці пішов, як бачиш, до свого Петька. Дуже він любив його. І дочки у нас хороші, а Петько йому був найдорожчий.
– Значить, похоронки не отримували, тільки, кажеш, товариш написав? – задумливо спитав у Мотрі.
– Усе так, Саво. Я тобі зараз принесу того листа. Харитон весь час у руках його тримав, з ним і помер, а потім я за ікону сховала, щоб не загубився, бо голова моя нікудишня. Воно й не дивно – два покійники одразу! Покладу я Петькові речі в батькову труну, нехай отець Федот одразу за обох службу править. Як думаєш, чи правильно так буде?
– Мабуть, так і роби, бо товариш пише, що бачив, то переплутати нічого не міг, – відповів дід Сава, згортаючи трикутника. Сам дуже шкодував, що викреслено ще одного знайомого, а з ним і його сина Петра із земної книги життя.
Із сумними думками повернувся дід Сава додому, розмірковуючи по дорозі про своє життя, про друзів, які відійшли до Бога, про тяжку працю в полі, яка з часом перетворювалася в палички в журналі бригадира та в загальну цифру поряд із ними.
Перед самим двором спинився, бо з поля бігла онучка Маринка з Павлом.
– Вона ж не член колгоспу, то для чого ми її туди пускаємо? – звела брови баба Проня, вийшовши зустрічати.
– Не тільки її, всіх працювати змушують. Тобі час удома сидіти, а вона нехай трудиться, життя краще знатиме. Шістнадцять років уже. Ти в такі літа все вміла, ще й заміж збиралася, а вони в місті трутнями повиростають.
Підлітки сміялися, стрибали, а Маринка махала хустиною літакам, що пролітали високо в небі.
– Вона здорова, а Павло ще малуватий, але розуму однаково – скачуть, мов кози, а ти кажеш: важко. Ну, що там, у полі? Наші задніх не пасуть? – спитав у них дід.
– Ми сьогодні удвох працювали, вірніше утрьох, бо я Муську водила, Павло цілий день за плугом ходив, а тьотя Мар’яна сіяла. Нас дід Кирило перевіряв, і тьотя Маня за нами наглядала. Ми так старалися, що навіть від дорослих не відставали, – щебетала вона.
– Тоді ви взагалі стахановці. А ти, Павлушо, руки свої мені покажи, – знав дід по собі, як болять молоді руки від плуга. – Попроси бабу Горпину, нехай полікує, бо ще день, може, і походиш, а потім горе буде.
– Нехай завтра, сьогодні нема коли, погуляти ввечері хочеться. То ви Маринку пустите? Ми біля вас тут будемо. Усі зберуться.
– Так нема ж молоді в селі, ви з Маринкою, мабуть, найстарші. Хто ж співатиме? – Дід так лукаво примружив очі, як тільки він умів.
– Я буду! Пустите? Пісні знаю, і співати хочеться. – Онучка пригорнулася до діда, а сама косяки кидала на Павла.
– Ой, і лисичка-сестричка у нас виросла. То що, нехай іде? – Дід поглядав на свою бабу.
– Чому й ні, раз хочуть, то нехай співають. Мабуть, час їхній настав.
І баба Проня замилувалася онучкою, на юному обличчі якої грав легкий рум’янець, блищали красиві трохи примружені, як у діда, оченята, а рівненькі ніжки не стояли на місці.
– Нехай біжить, шістнадцять годочків. Подумати тільки!
Маринка побігла умиватися, а Павло теж бігцем погнав корову додому.
– Ось тобі, бабо, і життя… Дочекалися. Уже онуки співатимуть під вікном. Невже все-таки повернемося до нормального життя? Оживає потихеньку село, оживає… – З такими словами вони зачиняли свою низеньку хвіртку.
Опускалися повільно сутінки, жінки порали у дворах худобу, а молодь збігалася до сусідського двору на велику лавку. Коли заспівали, до них почали підходити й дорослі. Та там і засиділися, пригадавши і свою молодість.
– Ти диви, і слова не забулися, – дивувалася Мар’яна. – Ану давайте ще, бабо Проню, як на моєму весіллі, нехай усе село чує. Пригадуєте? Колись жодного вечора не було, щоб ніде пісні не чути. Невже знову співатимемо? Чи то тільки сьогодні?…
Ніхто не відповів на її питання, а вона, доспівавши, пішла до свого двору. «Чи то тільки сьогодні?…» – знову повторила, коли замикала двері на ніч.