2
Було, що й уранці весело йшли на роботу, але частіше мовчки. Приступаючи до оранки, кидали оком на довгі гони і на велике поле ще не зораної землі. Трохи розробившись, веселішали, інколи й жартували.
– Дівчата, а все-таки легко робота робиться цієї весни, – почала Мар’яна, збираючись обідати. – І погода неначе сама підганяє: сонечко пригріває, вітерець землю підсушує. Треба поспішати. Ланкова наша добре керує. Вона така завзята, що й за бригадира б справилася. Одні далі орють, а ми засіяли все, поки земля ще вологу тримає.
– Це за твоїми порадами вона така розумна стала, – не стрималася Христина. – Щодня дивиться, що ти скажеш, а ти думаєш, що то вона тебе так дуже поважає, – хитала головою та далі збиралася виказувати. – Ось тому кожного дня в неї і пропозиція є. Навіть голова колгоспу почав її хвалити. Тепер вона в передовиках. А коли стала перед людьми на зборах, то наша Марія і два слова зв’язати не змогла, соромно слухати було. – Здавалося, багато у Христини на душі накипіло.
– Що їй говорити? Якби ж Мар’яна була під боком та підказала, тоді й вона справилася б, – сміялася інша.
– Годі вам, дівчата, ні до чого такі розмови. Від того, що порадила, не схудла, – не любила Мар’яна, коли про неї мову заводили. – Мене все одно ніхто б не поставив, бо я з тих прихованих ворогів соціалізму, про яких голова колгоспу нагадує все частіше. А ви, не дай Боже, не скажіть нічого, а то знову все перекрутиться. Це я на минулих зборах відчула, коли Юхим доводив, що старі хазяї не по числах сіяли, а по землі дивилися, а їхні діти – Мар’яна, дід Сава та Никифорович – і зараз це знають. З Юхимових вуст це просто злетіло, а нас одразу в блокнот записали і заголовок поставили: «Приховані вороги соціалізму». То не чіпайте хоч ви мене, бо в мене дітей багато. Був тут один, саботажем лякав, тепер знову неспокійно, – скрушно хитала головою, витираючи спітніле від роботи обличчя. – Тихіше, дівчата, Марія йде. Горе в неї велике, а вона ще й тримається геройськи. Тиждень тому похоронку на сина отримала. Два дні до перемоги не дожив, бідолашний, з концтабору Петро, син Харитона, його звільнив. Отак сталося – той через два дні помер, а Петро в той же день загинув від кулі снайпера. Про сина вже знає, а про чоловіка й досі нічого не чути. У роботі як і не так щось, то простіть її. Вона бідова, всього ще навчиться, – переконувала Мар’яна, дістаючи пляшку молока та скибку хліба з торбини.
– Де тільки доброта твоя береться, мені б стільки, – відгукнулася Христина. – Інколи аж злість нападає, плюють тобі в очі, а ти кажеш, що то роса Божа.
– А що мені робити? Кому буде легше від того, що мене заберуть? Характер у мене є, і не завжди вдається його стримати, але дітей своїх по світу я не пущу ніколи, що б не довелося стерпіти.
– Про що говорите, дорогенькі? – Підійшовши, Марія придивлялася до насуплених жінок. – Мовчите, значить, про мене, – здогадалася одразу.
– Боже збав! Що про тебе говорити? Згадували, звичайно, твого сина, то горе велике. Ото так і обідаємо. Молока з хлібом наїлися та й дякуємо Богові. Сонечко гріє, а ми радіємо, мов діти. Лоза он зелена в заводях, а кругом жовто-зелений килим із квітів, поглянули та замилувалися. А про війну згадали, одразу посмутніли, бо вона неначе груди розрізала навпіл. Нема вже її, але рана лишилася. Чи коли заживе, – Мар’яні не довелося щось вигадувати, вона говорила про те, що якраз на душі було, тільки б обійти суперечки.
– А я похвалити вас хотіла, – сіла до гурту Марія зі своєю торбиною. – Таке велике поле засіяли й заборонували! Юхим теж вас хвалив, і голова буде радий. Сьогодні ввечері мене на нараду кличуть, то буде про що доповідати.
– Ти дуже щось загорілася, Маріє. Доповідай там, та не згори. А коли ще більші норми наобіцяєш, то в нас уже сили не вистачить їх виконати. Тоді у відстаючі потрапиш. Гляди, й тебе запишуть у блокнотика як ворога колективізації чи соціалізму, забула, як там голова казав, – нагадала Христина, оббиваючи землю із важких чобіт. – Попереду ще довге літо, і коли такі норми будемо щодня давати, то й пуп розв’яжеться. Буде з нами те, що з моєю коровою, – виробилася, впала і здохла прямо на ріллі. А в самої, як і в людини, сльози на очах були. Добре, що тоді Кирило допоміг. Каже: треба негайно зарізати і додому відвезти, бо молока не буде, то хоч м’яса в борщ покладеш. А дехто й тоді про норми кричав, забувши про живих людей. Це ти була, Маріє, та Юхим. Про норму ви хвилювалися, а голодна буде моя сім’я чи сита – вам однаково.
– Чи ти лаятися зібралася? То давай! – не крикнула, але підвищила голос Марія. – І я згадаю дещо!