– Годі вам, і як тільки не соромно! – перебила їх Мар’яна. – Раз передова наша ланка, то таку марку й триматимемо. А ти, Маріє, прислухайся до всіх і зайвого нічого не обіцяй. Коли наобіцяєш, то так і буде, як Христина каже, – захочемо зробити, але не зможемо. Одразу й поганою станеш. Тож роби так, щоб у ланці нашій приводу для сварки не було.
Інколи доводилося все розставити на свої місця, аби після запанувала тиша і спокій.
3
Уже й липа зацвіла, і до нової Трійці дожили. Думали, що цього року храмове свято в селі будуть зустрічати зі своїми фронтовиками, а їх усе ще не було.
Одного вечора Мар’яна працювала на своєму городі, а коли почало смеркатися, сіла на лавку в дворі, біля якої цвіла матіола та інші квіти. Хотіла хвилинку відпочити, але трохи затрималася. Тут вона була господиня, все було так, як їй хотілося. Жилося їй в Анюти непогано, але все одно – в чужій хаті. Лаяла часто дітей, навіть лозина в кутку стояла. У своїй, можливо, і без того обійшлися б – знайшлися потрібні слова, інші розмови були б. У всякому разі їй так здавалося. І це, мабуть, тому, що дуже набридло тинятися по чужих кутках. Тож, присівши тут ненадовго, знову мріяла про свій. Блукали думки, говорили якісь люди, то сніг, то дощ ішов, а серед того – здорові німці в теплій одежі. Вона ніби схаменулася, бо за низеньким тином почулося фиркання коня. Коли підійшла ближче і хотіла виглянути на вулицю, сахнулася від обличчя по той бік. Від несподіванки аж злякалася.
– Ой, Боже, що ви тут робите? Чи ви підглядали за мною, то можна було й так зайти. Хоча й дивитися тут нема на що. – Вона весь час намагалася розгледіти того чоловіка, поки не впізнала в ньому голову сільради – Віктора Ігнатовича, який нагнувся і нібито поправляв свої чоботи.
– Кінь у мене оступився, то я і встав з нього та придивляюся: що це таке під його копита потрапило?
Не питаючи дозволу, він зайшов до її двору і сів на лавку.
– Сідай і ти, Мар’яно, а то боїшся мене, неначе я звір, а не людина. Та Шарка свого утихомир, нехай не гавкає над вухом, бо я за день і так наслухався. Цікаво б знати: що він у тебе тут стереже? – Сам розглядав її квіти, здалося, аж очі в нього блищати стали.
– Нічого. Він – залишок моєї сім’ї. Тут була хата, худоби цілий хлів – кури, гуси, а він за порядком дивився та з дітьми гратися умів, – відповідала, а сама не могла повірити очам, дивлячись на Віктора Ігнатовича, бо ніколи не бачила його таким мирним і спокійним.
– А хто ж його годує? Чи він живе так, як оце я? Коли гарячого десь поїм, а коли й так бігаю, поки штани спадати не починають. Виходить, що нічим моє життя від Шаркового не відрізняється. І гавкаю, мабуть, не гірше, ніж він, тільки я на людей, а він за твоїм тином бозна на кого.
– Ви мене сьогодні здивували – такі розмови ведете. Просто вухам своїм не вірю, – знітилася Мар’яна, не наважуючись сісти поряд.
– Ти все-таки думала, що я звір, а не людина. То це війна мене таким зробила. Війна і жінки. Я три рази помирав – і поранений був, і контужений, ледь вижив. У той час дружина моя іншого любила, того, хто вдома отирався, бо війна затяглася, а їй терпець увірвався. Тепер плаче, проситься, а я брати її сюди не хочу – простити не можу. – Ігнатович розстібнув ґудзик біля коміра гімнастерки, який, мабуть, душив його. – Ну чому вона не така, як ти? Знаєш, що вбили, а чекаєш, – підняв очі на неї, погляд одразу від обличчя побіг нижче, потім спинився на її грудях.
– Діток у вас багато? – Вона й сама не знала, для чого питає, бо вся її увага зосередилася на руках, які намагалися застібнути всі ґудзики на кофтині аж до самої шиї.
Раніше вона ненавиділа цього чоловіка, а зараз жаль його стало. Разом з тим щось радісне лоскотнуло її серце. «Думала, що він гидкий і жорстокий, а він страждає від жінчиної зради. Сьогодні такий близький, неначе свій». – Поглянула на його темний профіль, і щось холодне посунулося вниз живота.
– Двоє – син і дочка. За дітьми скучаю, хоча вона їх на свій лад навчає, – сказав і знову прикипів очима до її кофтини.
– Немає зараз такої сім’ї, де б війна слід свій не залишила, тому й у вашій немає ладу. Треба все починати заново. Дітки будуть підростати, нові турботи з’являться, і все у вас наладиться, – ледь проказала, плутаючись у словах.
Він посміхнувся.
– Не вчи, я не за тим прийшов. – Його очі були теплими, навіть хотілося, щоб вони довго дивилися на неї. – Виходь за мене. Я мало тебе знаю, але… Може, чорні брови, може, сині очі, а може, щось інше запало в душу. То забирай її, коли я прогнати тебе звідти не можу, – він простягнув до неї руки. – Усе й почнемо заново. І хата стоятиме, і господарство в хліву розведемо, і дітям ладу дамо. Я теж не з лінивих. Виходь, не пожалкуєш.