– Ні, ні, – відступила вона назад. – Нічого не вийде. У мене хлопці здорові, батька вони чекають, про нього тільки й мови щодня.
– Тоді хоч би піч мені топила, а я б слово замовив, щоб на поле не так часто тебе ганяли. Зігнулася он за ці роки. Ще рік так попрацюєш, і ніхто на тебе вже не гляне. Потім діти розійдуться, а ти так і доживатимеш. Ну то що, згодна? – Він знову хотів узяти її за руку, але й цього разу вона відсахнулася.
– Не підводьтеся, вас тут видно буде, надворі ще не зовсім стемніло, – сама не пам’ятала, що говорить, бо він і цього разу посміхнувся.
– Чого ти така наполохана? Чи зовсім дурна? Кінь мій під твоїм тином стоїть прив’язаний, то вже піввулиці знає, що я в тебе, і виглядають, усім цікаво знати, що тут робиться.
Не довго роздумуючи, він підвівся, поправив свого чуба, а потім схопив Мар’яну за талію і притягнув до себе. Вона так близько відчула його гаряче дихання, його дужі чоловічі руки і навіть завагалася.
– Пустіть мене, я тільки з городу. – А він уже цілував її шию. Чути було, як його серце часто стукало у грудях. – Я не люблю вас, – намагалася сказати твердо, але тільки намагалася… Пустіть, прошу вас. Не беріть ще один гріх на свою душу, благаю вас!.. – Ще хвилина і все могло б бути по іншому.
Але почувши ті слова, Віктор Ігнатович повільно опустив руки і пильно подивився на неї. У них більше не було ні того тепла, ні усмішки, замість них – холод.
– Кажи далі, тільки до кінця. Про які такі гріхи нагадуєш?
Загострений ніс і зовсім інший погляд виражали величезний внутрішній гнів, який кипів усередині цього чоловіка. Їй зовсім не хотілося говорити далі, і взагалі вона вже не рада була цій зустрічі, але він стояв на своєму і вона наважилася:
– Піч вам одна жінка з нашого села вже топила. І ви знаєте, що з того вийшло. Історія дуже сумна. Для чого переповідати? Чуже – воно не болить, а своє – воно й вашу душу рве, – тепер її голос не тремтів. – Тільки що сієте, те й жати доведеться, – ще й таке докинула йому наостанок.
– Досить! Я тобі й так багато дозволяю! Ти теж нічим не краща. Святу з себе вона корчить! Подохнеш без хати, без їжі, без одежі! Сама прийдеш, у ногах валятимешся, а я й не гляну в твій бік.
Швидко вийшовши із двору, він сів на коня і поскакав по темній дорозі. Мар’яна поставила сапу в хлів і ледь побрела по вулиці. Над головою носилися кажани, розправивши величезні крила. На потемнілому небі з’явилися перші зірки. У деяких дворах брязкали засуви – закривалися хати на ніч. Тихо стрибнув на паркан сусідчин чорний кіт, блискаючи зелено-жовтими очима. На дорозі пахло пилом, коров’ячими кізяками і цвітом акації. Сльози душили. З глибини душі піднімалося нове почуття, а за ним образа і гнів, з якими вона весь час боролася. «Чому таке життя важке й несправедливе? Чому стільки всього випало на мою долю? Як жити далі?» – ці слова стукали в голові, здавлювали серце і висмоктували останні сили. Повернувши до Анютиного провулку, озирнулася ще раз. Біля її двору знову стояв якийсь чоловік, але набагато вищий за Ігнатовича, позаду ще хтось невисокого зросту. Мар’яна швидко побігла назад, бо гості завернули до її двору.
– Хто ви такі будете? І що вам треба у такий пізній час? – звернулася, ще не знаючи до кого.
– Мар’яно, це ви? Який я радий! – почула чоловічий голос, тільки цього разу лагідний.
До неї наближався високий фронтовик у військовій формі, якого вона й досі не впізнавала ні по виду, ні по голосу.
– Другий раз у житті ви мене не вгадуєте. Ну хто я, скажіть? Невже ж таки чужий?
– Костя… точно, Костя! – Мар’яна кинулася обнімати його. – Ти звідки? Я думала… – Вона оглядала його військову форму, медалі, засмагле неголене обличчя, яке в густих сутінках ще можна було роздивитися.
– Не з того світу, – засміявся він, радіючи й собі. – Із фронту я, добирався прямо з Австрії. Дозволили демобілізувати студентів, солдатів, кому за шістдесят, і спеціалістів сільського господарства. А при мені студентський квиток завжди був. Носив його про всякий випадок, думав, що коли вб’ють, щоб точно знали – це я, і ніколи не гадав, що він мене так виручить. А їхати нікуди, крім рідного села, оце й приїхав, – він поглянув на те місце, де стояла хата.
– Невже через мене спалили?
– Ні, Костю, тоді все обійшлося, це через партизанів, власне, через мого брата Тимофія.
– А моя хата стоїть?
– Хата ціла, але в ній живе голова колгоспу зі своєю сім’єю. Чужого прислали, а вона пустувала якраз.