У той час затріщав її паркан і мало не обвалився. Хтось тихо вилаявся, а потім зайшов у двір.
– Що за гамір тут цілий вечір? – почувся голос діда Сави, від якого нічого ніколи не сховати. – То коні якісь прив’язані форкають, то розмови чути, я вже не витримав і сам прийшов подивитися, кого тут Мар’яна ховає. О! Так у тебе солдат серед двору! Звідки взявся?
– Прямо з фронту. Це Костя – син фельдшера, який вас лікував.
– Та ну? Перший демобілізований, чи що? А як же інші? – спитав дід, подаючи руку солдатові. – Молодець! Значить, все-таки не піймали тебе німці? Повір, не раз думав: чи вдалося тобі втекти і як? Дуже хотів тебе живим бачити! А ти он який – медалі та ордени блищать на грудях! Молодець, що й казати!
Дід Сава плескав його по плечах, роздивляючись нагороди, які і в сутінках блищали.
– Десь би треба поговорити до пуття. Може, давай до Тоні попросимося? Там і заночуєш, у неї хата велика, а їх там небагато – вона, троє дітей та Горпина.
– Та я не сам, зі мною тут іще один солдат демобілізований – медсестра гарна. – Він зробив крок убік.
– Я так і подумав, що ти дружину з собою привіз, але спитати не наважився, – так само весело, як і Костя, підтримав розмову дід Сава. – Тоді знайом нас зі своїм солдатом.
– Ми в дорозі зустрілися, вона до вас їхала, ви її знаєте. – Костя загадково посміхнувся. – Тільки дуже боїться, – додав, аби якось пом’якшити подальшу розмову.
– Нас? Ну ти й придумав. Чого нас боятися, ми ж не німці і не вовки, звичайні добрі сільські люди. Підходь ближче, чия будеш? – придивлявся до неї.
Дівчина несміливо підійшла і дивилася то на діда, то на Мар’яну.
– Не впізнаєте? – не витримала сама. – Мар’яно, невже я так змінилася з тих пір… – Вона м’яла в руках свою пілотку, не наважуючись сказати щось дуже важливе. – Я свою дитину у вас… – хотіла сказати, що залишила, але то була б неправда, а сказати слово «кинула» ніяк не наважувалася. – Я… Надя, – мовила нарешті, опустивши голову, вона чекала страшного вироку, до якого готувалася не тільки в дорозі, а починаючи з того часу, коли пішла із села проситися на фронт.
– Усе-таки повернулася… – стиха промовила Мар’яна, роздумуючи: як же тепер воно буде? – Ти не думай, ми тут тебе не лаяли, точніше, було й таке, а потім мати твоєму Мишкові знайшлася і взяла його. Тепер там хлопчик як картинка.
Після її слів Надя закрила обличчя долонями і почала плакати.
– Живий, значить, синок мій, слава Богу. Мені й цього вже досить. Так сталося, що батько мій на фронті загинув, а мати з братом від голоду померли під час блокади Ленінграда, сама я залишилася на цьому світі та Мишко мій. Тоді боялася, що батьки засудять, тепер і судити нікому, крім вас. Я ні на що не претендую, бо в мене нічого немає: ні житла, ні одягу, ні шматка хліба, крім декількох талонів на харчування. – Вона опустила руки і вся тремтіла, немов спіймана пташка.
– Надю, дорогенька, заспокойся, чомусь доля звела нас, мабуть, не просто так. Добре, що ти сюди повернулася. Завжди знай, що ти не сама. – Мар’яна обняла її мов рідну дитину.
– Чому ж нас із бабою Пронею своїми не називаєте? – Діду хотілося і цього разу все перевести на жарти. – Чи не розуміємо, як воно в молодості буває, та ще під час війни? – гомонів Сава, і собі жаліючи Надю.
– А та жінка, що Мишка мого взяла, вона яка? – Надя несміливо поглянула на Мар’яну. – Пустить мене хоч подивитися на нього? Я навіть не уявляю, який він зараз, – сама не переставала шморгати носом.
– Ольга хороша. І тебе пустить, звичайно. У самої життя було – не доведи Господи. Думаю, знайдете спільну мову, інакше й бути не може.
Радіючи таким словам, Надя весь час цілувала Мар’яну, навіть діда Саву наважилася цмокнути в щоку.
– Оце і дід на поцілунок заробив, а я думав грішним ділом, що сьогодні всі поцілунки тільки Мар’яні. – Чути було по голосу, що дід Сава задоволено посміхається, бо все-таки дав знати, що він багато чого бачив цього вечора. – Чому ж ми стоїмо? Ходімо до Антоніни проситися, поки вони спати не полягали, – поглядав на її хату, в якій мерехтів каганець.
За довгою вечерею, яку організували дуже швидко, позносивши з домівок, що в кого лишилося після цього дня, сиділи в хаті аж до півночі. Костя оповідав, як він здався німцям, сподіваючись, що випустять матір та сестру, як готувався до страти наступного дня і як з’явилися партизани. Бачив, як горіли склади пального, навколо чулася стрілянина, потім хтось відчинив його двері. Вартових не було, то, забравши матір та сестру, він побіг у бік церкви. А вискочивши за село, взяв курс на Восківці. Добравшись, теж не заспокоїлися, довго придивлялися до крайніх подвір’їв, поки наважилися попроситися. Уночі пішли на Мену, потім на Сосницю, де раніше жила материна родичка. Не знайшовши ні родички, ні її хати, бо там багато будинків уже було спалено, попрямували далі. Йшли лісом уздовж дороги, по якій іноді гуркотіли машини та мотоцикли.