– Я попереду, роздивляючись місцевість, а вони – позаду. Ненароком наскочили на міну і вмить гримнув вибух. Коли я підбіг, побачив страшну картину. Про життя там уже не йшлося. Якраз неподалік спинилася німецька машина, і солдати рушили прямо на нас. Я втік подалі в ліс, переховувався аж до вечора, а повернувшись на те саме місце, вирив невелику яму, в якій і поховав обох, прикривши листям та гіллям. Прив’язав на дереві розірвану материну хустку і пішов далі. По дорозі і плакав, і тремтів, та не було в мене іншого виходу. Курс тримав на Корюківку, але заблукав. Був уже зовсім безсилий, лежав і знову прощався з життям. Таким і знайшли мене партизани-ковпаківці в Сумській області. З ними разом воював, а потім і на фронт з ними пішов.
– Як думаєш, коли ж усі інші солдати будуть додому їхати? – чомусь спинив його розповідь дід Сава.
– Не знаю, їх ще на війну з японцями повезли. Їхати туди далеко, а там хто знає, що за ситуація.
– Нічого собі! Я про таке й по радіо не чув. Невже ж таки повезли? Оце так новина! А ми вже кожного дня ждемо та на дорогу без кінця поглядаємо, – сполошився Сава, витираючи спітнілого лоба.
Сиділи мовчки жінки, понуро опустивши голови, бо ніякі повідомлення про війну з японцями до села не доходили.
– От біда! Та скільки ж їх там залишилося, відпустили б хоч тих додому, – хитала головою Горпина Петрівна.
Плакала Антоніна, колисаючи свого Тимошку, який часто просинався від бурхливих розмов у хаті.
– Ну, а Героя тобі, Костю, за що дали? – цікавився дід, показуючи всім зірку на грудях солдата. – Перший раз таку високу нагороду бачу на власні очі. Це ти таке щось зробив? Розказуй, розказуй!
– Нема про що, – затягувався Костя димом від своєї цигарки. – Воював, як усі, від куль ніколи не ховався і поранення маю. Різні бої були, а на Дніпрі найжорстокіші й найстрашніші. Кому вдалося перебратися на правий берег, дали Героя, мені також. А від інших – вода була червоною, з кров’ю змішана. І жертв було настільки багато, що я навіть розповідати про те не можу, майже всі товариші мої – партизани – там загинули.
– А ти, Надю, в госпіталі, мабуть, поранених лікувала? – повернулася до неї Горпина Петрівна.
– Ні, я теж на передовій і теж на Дніпрі, тільки біля Канева.
– То там наші хлопці були, чоловік п’ять на село писали звідти, – розказувала Мар’яна про березівських.
– Нікого не зустрічала, та й не до розмов було, поранених не встигали з гарячих точок виносити.
Розповідала, як рятували бійців, навіть операції в наметах робили, бо забиті технікою дороги і велика багнюка заважали вчасно довозити їх до госпіталю.
– То ти після пологів поранених на собі тягала? – перепитала Горпина, дослухаючись до кожного слова.
– Звичайно. Робила все, що на війні роблять. А про себе розказувати нікому було, та й ні до чого. Хотіла таким чином виправити свої помилки. Було, звичайно, і сама непритомніла, навіть встати не могла від утоми.
– То де ж ви познайомилися? Солдатів назад їхало багато, мабуть? – цікаво було знати Мар’яні.
– У поїзді. Їхали товарняком разом з пораненими, кого в госпіталь везли, хто вже додому повертався. Медперсоналу не вистачало, тому Надя й там допомагала – перев’язувала хлопців, – говорив Костя за обох. – Були й такі, що стогнали, то вона й сиділа біля них. Везла із собою подарунки вам та Мишкові, трофейні, звичайно. Але поки ходила, хтось її речі поцупив. Вона почала плакати й просити солдатів повернути все назад, а я вступився і допомагав шукати. Нічого ми не знайшли, бо ніхто не зізнався, та й на зупинці можна було перейти до іншого вагона. Але, познайомившись, розговорилися й були раді, що в одне село нам добиратися, – розповів Костя про їхнє знайомство.
Усі в цій хаті раділи зустрічі, й розмовам не було кінця, але хилилося вже за північ.
– Давайте розходитися, завтра неділя, то й підемо до Олі гуртом, щоб Наді сміливіше було, – запропонувала Мар’яна, відчуваючи страшенну втому в усьому тілі після такого довгого й важкого літнього дня. – Тоню, ти придумаєш, де розмістити всіх на ніч?
– Чому ж ні? Костю – в клуні на сіні, а Надійка в хаті з нами буде, – пропонувала, а сама на молодих поглядала. – Коли захочуть…