– Хоч і темно, але нічого їх розпускати. – Сердитий дядько Михайло вже збирався вдарити її по руках. – Чим більше німець вистріляє хохлів, тим совєтам краще. – Для неї це було просто відкриттям. – І про таке думав. Самим потім менше роботи буде, бо не вірю, що все зміниться. Не вірю, і все. – Здавалося, що він говорить крізь сльози. – Ми мов зайві на цій землі. Розумієш? – Трусив її за плечі, так йому хотілося, щоб вона погодилася з кожним його словом.
– І правда! Ні одному, ні другому не нужні. – Горпина кусала свої губи, тільки б не закричати.
– Думаєш, Михайло мовчить, то нічого й не розуміє? – Він уже відчув, що вони на одному боці. – Оточили містечко рано-вранці та давай усіх на вулицю виганяти, а ті спішать, думають, що перевірка документів. – Він ніколи не був таким красномовним, і вона його слухала з відкритим ротом. – Заганяли німчугани людей, мов худобу на бойню, – групами по 50 та по 100 чоловік: кого в школу, кого в церкву, в клуню, колгоспну контору, ресторан. Убивали з кулеметів, потім палили, було й живцем, як про Улянину дочку розказували. І треба ж було тому Ступаку заручників із в’язниці визволяти? Із-за двох чоловіків усе зчинилося. А що? Командирові партизанського взводу все дозволялося. Правда, хто б не пішов, коли там сини рідні? Ще й дружину перед тим німці розстріляли. Врешті хлопців своїх він усе-таки визволив, сам тільки втекти від кулі не встиг. Але дорого його сини людям обійшлися!
– Ой як дорого! – хитала і вона головою. – Сім тисяч старих і малих? – знову повторювала ті цифри, які відтепер залягли в її пам’яті надовго. – Що ж тоді на фронті творилося, коли в окупації нікуди було подітися ні від чужих, ні від своїх? – Тепер її мозок швидко складав усе до купи. – Ми ще раніше від Корюківки могли полягти чи погоріти. До цих пір не можу зрозуміти, як уціліли, – і тоді, коли Костя помічника коменданта вбив, і коли партизани пальне зірвали та пограбували. Наші люди тільки тепер отямлюються та кажуть, що чудо сталося. Думають, що Лаврентій за нас молився. Інакше й наші б кістки на попелищах валялися. Буде він лежати біля Феодосія в Чернігові, ось подивишся. – Вона вже давно вбачала в ньому непросту людину. – А що, навіть святий Миколай колись простолюдином був.
– Чи й не чудо! На початку то було, німець тоді ще не знав, як себе вести, а це ось – першого і другого березня, уже їм жарко у нас стало, – аналізував дядько Михайло минулі події. – За Корюківку кажуть так: такої трагедії світ ще не бачив. – Зараз він повторив те, що сказали партизани після тієї гарячої німецької каральної операції. – Правда, світ, може, й не бачив, а нам різне доводилося. Ти тільки того… – спинився, придивляючись до Горпини, – не кажи нікому, бо, може, що й не так.
– Бач, тепер і ти назад, сказав і налякався. Теж мені козак. А слово не горобець, вилетіло, то не піймаєш. – Їй зовсім не хотілося замовчувати таке велике лихо.
– Чого мені боятися? – Хоча і вважав Михайло себе сміливим, але з часів розкуркулення та страшного голоду постійно хтось його стримував. Він сердився на себе, але вуста часто самі неначе зціплювалися. – Ти не храбрися, – відповів їй, – того, що сталося, все одно не вернеш. Іди та своє роби. Он тебе вже серед дороги виглядають, – буркнув та знову, ставши тим мовчазним Михайлом, якого вона знала, повернув назад.
Антоніна, зустрівши Горпину Петрівну ще на вулиці, щось прошепотіла їй на вухо, і жінки швидко пішли до хати. Ще не переступивши поріг, Горпина почула нові крики і схопилася за голову.
– Тихо, Надю, тихо, бо піду назад. Голівочка й без тебе на шматки розривається. Ну, і що ж ти, моя дитино, виробляєш, усю сорочку на собі порвала? Заспокойся, це тільки початок, – витираючи її мокре обличчя, лагідно примовляла. – Давай помолимося Матері Божій, вона заступниця наша, – вклала в її руку маленьку іконку. – Багато діток народилося з нею, вона дуже давня, ще моя бабуся з нею пологи приймала. Народимо й ми, – запевняла. – Я все приготувала, все знаю, зі мною тобі нічого боятися. Он і Тоня не так давно народила. У неї там така причина була, можливо, вона тобі й розповідала, але тоді я дуже боялася за неї. Ти б бачила, як вона мужньо все витерпіла. Що й говорити – жінка партизанського командира! – Сказавши таке, Горпина швидко замовкла, пригадавши недавню розмову з Михайлом.
Вона й сама часто над тим думала, але чомусь не вірила до кінця, списуючи все на розбійників, яких часто люди теж за партизан приймали. Сьогодні мов полуда з очей спала. «Чому ж ми зайві на цій землі? Між двох вогнів потрапили. Чим же все скінчитися може? Невже всіх у могилу зведуть?» – навіть таке крутилося на думці. Приголомшена, вона ходила по хаті, то поглядаючи на Тоню, то відволікаючи перелякану Надю, яка не переставала тремтіти. Але дійсно – це був лише початок. Коли прокричали перші півні, породілля вже марила, крутила головою на мокрій від поту подушці, поривалася вставати, після чого безсило падала назад. Усе частіше Горпина ловила себе на думці, що і Надя божеволіє. «Дві труни може бути за одну ніч… Не доведи Господи!» – молилася й за Уляну до самісінького ранку.