– Ти хто такий? І що тобі тут треба? – сердито спитала Горпина. – Чого мовчиш, бродяго? Розсівся серед ночі в чужому дворі. – Вона штовхала Антоніну під бік, щоб і та приєднувалася, але Тоня стояла мовчки.
– Додому я прийшов, а вас не хотів будити, оце сиджу та з Полканом розмовляю. – Чоловік промовив хрипким застудженим голосом.
– Ой Боже! – аж стрепенулася Горпина. – Та це ж… – у неї навіть язик затерп. – Це ж наш Тимофій! – нарешті вигукнула, продовжуючи придивлятися до чоловіка, який вставав з лавки. – Тоню, – смикала її за рукав, – невже справді він? – здається, вірила і не вірила.
Ще не договоривши, Горпина побачила, що Тоні стало зле, і Тимофій ледь устиг підхопити її під руки.
– Що з нею, Горпино Петрівно? – налякався дуже.
– Від туги захворіла, нерви не витримали. Щодня тебе виглядала. Спочатку почорніла, а потім узагалі сама не своя стала. Давай удвох, а то ти такий зараз, що й жінку не втримаєш, – взяла вона Тоню під другу руку. – Ходімо, Тимофію, до хати, там усе й розкажеш, а я тим часом піч розтоплю. Мабуть, голодний? За Антоніну тепер не хвилюйся, вона одужає. А ти зовсім на себе не схожий. Що ж сталося з тобою?
– Ось не поспішайте. Дайте відігрітися, тоді й розкажу. – Вони вклали її на ліжко та вкрили старим кожухом. – Це я – Тимоха. Ну, що ж ти мене так погано зустрічаєш? А я так поспішав до тебе! – приговорював над нею.
Вона оговтувалася, відмахуючись від Горпини Петрівни, яка бігала навколо з ліками та святою водою.
– Не впізнаєш, ще б пак, заріс, не голився цілий місяць, не до того було, – все частіше шморгав носом.
Горпина Петрівна вже стояла з краплями Михайла Адамовича.
– Не треба ліків, – просив він. – Душевні хвороби душею і лікувати треба, я по собі знаю. Вона сама з цим справиться, вона ж у мене сильна, – своєю худою рукою гладив її як маленьку.
Від їхніх розмов прокинулися хлопці – Миколка та Андрійко, повисли на Тимофієвій шиї, і так їм добре було, що вони і не збиралися рознімати свої рученята.
– А ти всіх ворогів побив? – питав один.
– А тобі не страшно було? – шепотів на вухо другий.
У той час маленький Тимошка спросоння тер руками оченята, блимаючи й собі на солдата. Потім став тихо звати:
– Тату, тату…
Від дитячих голосів, які підтверджували повернення Тимофія, Антоніна неначе прокинулася і сіла на ліжку, почала роздивлятися навкруги, ніби була в чужій хаті. Тимофій обіймав її та пригортав, і вона, повіривши в його повернення, голосно заплакала.
– Нарешті! – зраділа Горпина. – Сльози швидко приведуть серце і нерви в порядок. Чим хворіти, краще вставай та чоловіка зустрічай! Бачиш, додому вже добрався! – одразу наказувала, аби допомогти їй збавитися від того проклятого неврозу. – Добрався, слава Богу! Радість то яка! – терла і вона очі.
Тримаючись за Тимофія, Антоніна повільно злазила, невпевнено ступала ногами на підлогу, навіть погодилася випити Горпинині ліки, а згодом почала і про Тимошку розказувати. Хотілося їй і про свої страждання повідати, як вона щодня на дорогу ходила, як виглядала. Але тільки-но починала, як він її спиняв.
– Не треба все зараз, залиш його на потім. У нас буде ще багато часу для розмов.
Часто згадуючи цю хату, тепер він переглядав навіть дрібниці – відро з водою на табуретці і металевий кухлик біля нього, за ним стіл кухонний і довгий мисник аж до вікна. Ті самі фотокартки в рамках над вікнами, ікони в святому кутку. Не було лише рушників; познімавши у війну, Тоня вирішила, що повісить їх, як повернеться Тимофій. Йому приємно було бачити все на своїх місцях, бавитися з малим сином, ловити погляд Тоні, слідкувати за Горпиною Петрівною, як вона поспішає зігріти йому воду та зварити суп. Навіть здалося, що він тут був увесь час. А все, що сталося, залишилося далеко позаду.
Поки в печі потріскували дрова, він їв кусок домашнього хліба і запивав теплою водою, а коли сонце тільки-но почало викидати з-за обрію свої промені, вимитий і переодягнений у чисту одежу Тимофій сидів біля столу і збирався снідати.
Саме в цей час відчинилися двері, і на порозі з’явилася Мар’яна.
– Братику! – аж налякала всіх своїм голосом. – Як відчувала, що ти повернувся. Серед ночі навіть збиралася прийти, але у вас не світилося, – припала до його плеча. – Чому ж худий такий, кашляєш дуже? – розглядала його змучене обличчя. – Що сталося з тобою, Тимошо? – допитувалася, не перестаючи плакати. Вона й сама не знала, чого більше в її сльозах – радості чи жалю. – Ти ж у нас завжди такий здоров’як був! – припускала, що він прийде не таким, як до війни був, але побачити його старим дідом у тридцять три роки – таке й на думку не спадало. – Невже зовсім голодував, що так знесилів? – знову обіймала та мацала його кістляву спину.