– Настав час пір’я піднімати, розтуди його в коромисло! – аж крикнув старий дід Кіндрат. – Не можемо ж ми ще двадцять років мовчати! – Ось так він вирішив сказати наприкінці свого життя.
– Ага, голову сільради ніхто не обирав! Тому треба призначити вибори і свого обрати! – надумав таке старий дід Антип, який і зараз розмахував старою облізлою шапкою.
– Правильно каже, холера його забери! – не всидів на місці ще й досі моторний дід Лука. Він як і колись – ще у тридцятих роках, вискочивши наперед, кинув угору шапку, мов на козацькій чорній раді. – Досить базікати, коси знову мантачити треба та кріпити їх сторчма! – слова старого козака цього разу були якраз по темі.
– Цитьте! – стукнув палицею дід Мохтей, який завжди сидів у першому ряду та наставляв на трибуну своє праве вухо. – А то знову скажуть, що тут куркульське кубло. Нехай молоді говорять, бо ми нічого не зрозуміли у вашій радянській владі. – Сам пильно дивився не лише на голову сільради, а й на парторга, який сьогодні тільки встигав щось записувати у свій блокнот. – Говорили, що все для людей, а з нас останню сорочку вже давно зняли. Нехай воїни говорять, бо їм жити! А наше вже пропало… – Він повільно сів на місце і ще довго бурчав собі під носа.
Воно вже й цього було достатньо, щоб вбити клин між керівництвом та селянами, але до виступів підпряглися ще й жінки, які без зборів та обговорень п’ятий рік самі тяжко працювали на полі. На їхню думку, вони мали право брати участь у вирішенні всіх питань. Разом із тим нагадали і про Мар’яну, яку з дітьми вигнали з хати, хоч і не з своєї, і про фельдшера, якому не віддають його власну, бо начальники собі все дозволяють. Не забули й про Тамару. Гамірні збори закінчилися, а питань з’явилося ще більше, ніж до них.
– Оце молодці хлопці! Дали прикурити як одному начальнику, так і другому, – почав дід Кирило, зустрівши Саву і Тимофія, які були вдома і страх як хотіли дізнатися, про що там йшлося. – Навіть говорили про те, що облік урожаю проводився дуже погано. Он у Горвищі двоє калік керують – один головою, а другий бухгалтером, то здали врожаю набагато більше. Виходить, що наші хазяї нікчемні чи рахувати не вміють, може, просто хитромудрі дуже? У чому ж річ? Так і питали в голови. І худоби у них більше. І за трудодень колгоспникам трохи заплатили, а в нас знову самі палички ставлять, як до війни. І молодих хлопців вже послали на трактористів учитися, а в нас і думка така ще не народилася. Осміліли хлопці… Ой, і молодці! – не міг нахвалитися Кирило. – Дуже сердиті керівники були, але терпіли, бо що проти правди скажеш. Розуміють хлопці справу! – Такого радісного обличчя в діда Кирила вони ще не бачили. – То невже наша козацька кров не померла?! – Усі аж стрепенулися, почувши. – А тут ще й райком зверху, якого вони бояться, як дідько ладану. А що, потрапили наші начальники в пастку! – Це він про їхніх голів та про парторга. – Не забули і про те, щоб дерево заготовити до весни та вдовам хати відремонтувати, а в кого згоріла – збудувати, – радів так, ніби це він тинявся по чужих кутках.
– Правильно й розказали, бо зерно он, кажуть, уже попріло. Чим навесні сіяти будуть? А пріле й худоба їсти не захоче, – підтримав дід Сава. Він про власну землю вже забував, а про те, як хазяйнувати треба, – ніколи не зможе. – Повірте, якби цій землі дати ладу, то й державі б виростили, і собі б вистачило на хороше життя. – Він знав, що говорить.
– Може, й не все від керівників залежить, але вони розумними повинні бути. І чого далеко ходити – в нашому селі таких знайти можна. Тимофій он окріпне, його хоч на одне місце, хоч на друге постав, він скрізь вробить, – дід Кирило задоволено підморгував Тимофію, штовхаючи його під бік. – Тимоху б та Гришку твого, ото й справи пішли б одразу. Тоді не захотів – у війну, а тепер знову його проситимуть. Подумаєш, хтось там проти виступив. Такі завжди знайдуться.
– Григорій мій землю любить, може, хіба Людмила не пустила б. – Усе ж від почутого діду аж на душі солодко стало. – А Тимофій на ноги стане й теж до роботи візьметься. – Він часто й сам про те думав. – Свій і чужий – велика різниця, – аж палець підняв. – Свій сьогодні робить, а про завтра думає, бо тут йому жити, і якщо не так вирішив чи образив кого, люди й через декілька років нагадають. А чужому всі ми однакові. Він про себе думає, аби не лаяли начальники та аби заробити побільше. Коли й не так, то сів на коня чи на машину і… поминай, як звали! – сам розгладжував свої вуса, уявляючи, що робилося на тих зборах.