– Що ви плануєте? Може, голову сільради вам ще і вдасться обрати, а голову колгоспу призначать самі. І призначать із тих, кому довіряють, тобто зі своїх членів партії. А до нас довіри великої не було й не буде, ми ж куркулі чи діти куркульські, – наслухавшись усіх, не витримав Тимофій. – То й не беріть дурного в голову, щоб знову хворі не лежали. – Він не сприймав усе серйозно, тому й посміхався.
– Нічого, нічого, ще подивимося, чия візьме! – не здавався дід Кирило. – Сказали на зборах, що з весни знову три колгоспи будуть, одним із них той самий голова керуватиме, а двома іншими можна і наших призначити. Було б здоров’я, правильно кажу, Тимофію Дмитровичу? – уже бачив його на тій посаді. – Тільки скажи, звідки такий худий приїхав? – придивлявся уважно.
– З того світу. Там теж треба було побувати, щоб усе побачити на власні очі. – Тимоха не мав бажання повертатися в минуле.
– Як люди там живуть, розкажи. Тільки не про тих питаю, які в засвіти пішли, а про тих, які в інших державах, – спокійно продовжував Кирило. – Нам про все знати цікаво.
– По-різному живуть. Коли в Європі задивлявся на їхні будинки і магазини, то думав: як тільки ми погано живемо. А коли зі сходу повертався, то думав, що кращого життя, ніж у нас вдома, ніде немає. А ми, виходить, між заходом і сходом, то згодні вже й на щось середнє.
– Може, ти жартуєш? Щось я тебе не розумію. – Дід Кирило придивлявся до Тимофія. – Хоча, пригадую, я теж із такими думками із Першої світової повертався. І ніколи не жалкував, що Бог мені якраз тут місце для життя визначив. – Він навіть показав пальцем у землю. – Були б тільки живі та здорові. Я он зараз за сином дуже побиваюся. Слабкий такий і досі, ходити йому важко, їсти не може. Що робити? Може, ти, Тимофію, прийдеш та хоч словом його підтримаєш, бо життя в ньому не видно.
– Прийду, обов’язково прийду. Поставимо і на ноги, а влітку вже до дівчат поведемо. На Покрову і на весіллі погуляємо, – весело говорив Тимофій, часто заходячись глибоким кашлем.
– До весілля ще, мабуть, далеко, а до весни, може, на ноги й станете як слід, – дивився на нього дід Кирило та хитав головою. – Однак ти все одно молодець, маєш такий стрижень всередині, що, коли й зігнули, він усе одно вирівняється. Ти з братів один з війни прийшов, чи що?
– Афанасій ще живий зостався.
– Найстарший і найменший, значить, – говорив дід Кирило, плескаючи Тимоху по худих кістках. – Нічого, були б кістки, кажуть, а м’ясо наросте! Так, Саво? Чи ти й досі про ті збори думаєш? – Він сам ніяк не міг їх забути.
– Думаю і про збори, і про хлопців наших. Коли все обійдеться і нікого не посадять, то, може, й буде щось позитивне від них. – Сава вже все передумав і спинився на поганому.
– Дурний ти, чи що! Таку війну витримали, а тепер знову садити? – Дід Кирило аж розсердився на нього. – Ще, гляди, союзники допоможуть. Німці полонені працюють на нас. Чув таке?
– Не глухий. Навіть знаю, що наші в Німеччині всіх німкень ґвалтували, яких тільки могли спіймати. Тут за слово садили, а там таке дозволили. Не розумів раніше, не розумію і зараз цю радянську владу. – Навіть по голосу відчувалося, що він не покладає великих надій.
– Невже і наші, Тимохо? – У діда Кирила від здивування аж очі полізли на лоба.
Той нічого не сказав у відповідь, лише опустив голову та чухав потилицю.
– Може, яка сама погодилася, не без того. – Кирило продовжував сам, раз усі мовчали. – Чи для перемоги потрібно було кожну їхню жінку збезчестити? – Знову не почув у відповідь жодного слова. – А от у відбудові на союзників можна розраховувати, – була в нього така надія. – Коли й вони воювати стали, тоді й діло пішло.
– Якраз, – не стримався Сава. – Сильна Росія й раніше нікому не потрібна була, зараз і поготів. Поки ми будемо з розрухи вилазити, вони тим часом розбагатіють, їм же торгувати ніхто не заважатиме, – згадував Першу світову і вирішив, що нічого не змінилося.
– Ось подивитеся, ми як візьмемося, то й американців доженемо! – Видно, Кирилу сьогодні не хотілося здаватися. – Чи я щось знову не те кажу, Тимофію? – Радість на його обличчі враз змінилася розгубленістю.
– На союзників не варто розраховувати. У кожного своє на меті було, це ще на війні бачили. Ми міста жаліли, намагалися, щоб і будинки, і заводи цілими зосталися, а американську авіацію, було, як пустять поперед себе, ті за годину місто у попіл та каміння перетворювали. Так із Братиславою вийшло. Оце так ми німця разом гнали. І кожен хотів собі більший шмат захопити.