– Та то ж Олина! – роздивилися ще здалеку. – Чи хоч повискакували, бо ніч глибока яка! От горе, так горе! – бідкалися по дорозі.
Люди тут уже працювали, одні носили воду і лили на хлів, щоб хоч він не зайнявся, інші тягли речі з хати, мішки з комори та виводили худобу. Полум’я було настільки великим, що ось-ось могла впасти стеля, але деякі чоловіки ще наважувалися забігти до хати, аби хоч щось винести, всі інші лише кричали, спиняючи відчайдухів. На ряднині у дворі лежали Олині виткані та вишиті речі, перемазані чорним попелом, бо важку скриню ніхто й з місця не зрушив. Сама Ольга стояла під парканом у нічній сорочці та накинутій на плечі старій куфайці. Вона міцно тримала на руках Мишка, який брудними кулачками тер сонні оченята.
Коли хата повалилася, всі закричали і відступили. Тільки тепер Мар’яна підійшла до Ольги, аби втішити. По собі знала той біль, коли бачила свою догораючу хату.
– Що ж сталося? Чи ви грубку влітку топили? – намагалася взнати причину.
– Хтось розбив шибку і кинув у хату підпалений куль соломи. – Це вже Горпина переказувала. – Та слава Богу, що від того брязкоту Михайло Адамович прокинувся і, чим був укритий, те й накинув на полум’я. Але солом’яна стріха вже палахкотіла. – Вона всі подробиці від фельдшера почула, бо Ольга після переляку тільки-но починала щось пригадувати.
– Ми до дверей, а вони зав’язані з того боку, тоді Михайло Адамович вибив вікно і через нього нас витяг, – нарешті ледь проказала.
– Слава тобі, Господи, розговорилася, а я думала, що вже так і буде. Зараз головне, що всі живі, – втішала Мар’яна. – Колись і я думала, що не переживу пожежі, але, як бачиш, не померла, – обіймала Ольгу. – Все ж цікаво б знати, кому ж то хотілося, щоб не тільки хата згоріла, а ще й ви з неї не вийшли? – міркувала та придивлялася до кожного.
– Сама подумай, хто таке міг задумати? – здається, Горпина знає всі таємниці. – Хлопці казали, що Дем’яна бачили, коли порося бандити вкрали, значить, він у селі не один раз був. Знав, хто в його хаті живе. Доповіли йому й про те, що на Паску свято тут було, діти у дворі та перед двором бігали, гості навіть співали. Ото й вирішив помститися.
– Злий він дуже, як той шакал, – підійшов із такими словами дід Сава. – Нехай би своє добро палив, а то живих людей мало не занапастив. А де ж зараз Михайло Адамович? – роззирався довкола.
– Недавно в медпункт пішов. Склом порізався дуже, сам здоровий, а вікна маленькі. Сказав, що скоро повернеться, – показувала Ольга на дорогу.
– Моя хата всіх приймає, заберу і вас до себе, – підходила й Тоня. – Постелимо на долівці соломи та сіна, укриємо якимсь рядном, та й не замерзнете, це ж не взимку, – заспокоювала і вона Ольгу.
Коли чоловіки загасили останні обгорілі колоди, на сході вже зайнялася зоря. Приїхали на підводі обидва голови – і колгоспу, і сільради. Розпитували, хто що бачив та як усе було. Михайло Адамович, вимазаний зеленкою, показував на тілі опіки і глибокі порізи, які не всі вдалося перев’язати. Здається, повірили, що то діло рук самого Дем’яна, але, нічого не пообіцявши, сіли на воза та й поїхали. Усі дивилися їм услід і лише знизували плечима. Никифорович почав вантажити речі погорільців на свою підводу, щоб відвезти до Тониного двору, коли Михайло Адамович спинив його в останню мить.
– Ану, завертай коня у протилежний бік! – закричав так голосно, що аж люди стрепенулися. – Довго я буду по чужих хатах ходити? – Таким сердитим його ще ніхто не бачив. – Моя стоїть, а мушу жити в чужій. Сам не розумію, чому мовчав до цих пір? Тепер досить! Сідай, Олю, з Мишком на воза, жили у твоїй, тепер поїдемо в мою, – одразу допомагав їм умоститися.
Никифорович з переляку хлиснув коня і щосили погнав по вулиці.
Люди, налякавшись, неначе по команді відскочили під паркан, бо такого від свого фельдшера не очікували.
– А що, він правий, на сто відсотків правий! – почувся голос діда Сави. – Куди йому йти?
– Та й чого ходити, коли свою має, – підтримав і дід Кирило, який також прийшов з кінця села, хоч і встиг лише на розмови. – Він правильно сказав: чому ж мовчав досі?
– Та він же не нахабний, чоловік мав надію, що колись та й віддадуть, а вони й не збираються. – Горпина завжди підхвалювала свого вчителя по медицині, то й тут не змовчала.
– Тоді давайте речі туди нести, бо ще багато чого лишилося, – пропонувала Мар’яна.
І люди, взявши в руки хто що міг, спішили до хати фельдшера. А коли прийшли, Никифорович уже розвантажив свою підводу, поскладав їхні пожитки серед двору, але в бригаду не поспішав. Хотілося і йому побачити – як фельдшер зайде до своєї хати, тим більше що кульмінація мала ось-ось настати.